Краєзнавча серія Просвіти

Наталія  Яріш

Ставчани

нарис історії села

Львів – 2002

Яріш Наталія Олексіївна

     Дорогий читачу!

   Вручаю Тобі свою працю. Вона написана на підставі архівних матеріалів, спогадів ставчанських старожилів та статей із сучасної преси. Але, коли робота була завершена, мені до рук потрапили нові матеріали до історії села Ставчани. Цим може скористатися той, хто захоче продовжити пошуки і дослідження.

        А зараз висловлюю щиру подяку тим, хто допомагав у написанні роботи:

Єві Дацко - працівникові Львівського державного архіву, Михайлові Присяжному - декану Львівського національного університету імені Івана Франка Миколі Майданському - краєзнавцеві з с. Сокільники.

     Старожилам Ставчан: Миколі Пакошу, Олексі Яцишину, Миколі Лісовому, Єві Шаргут та всім тим, хто своїми спогадами допоміг відтворити минуле нашого села.

Львівському обласному об’єднанню ВУТ «Просвіта» імені Т. Шевченка в особі його голови Ярослава Пітка за сприяння у виданні цієї книги.

Хай їм за це буде шана від людей і ласка від Бога.

Наталя Яріш

Літературний редактор - НІНА БІЧУЯ

"Пісня про Ставчани" /слова та музика народні/

Вечір. Вдалині мріють зелені Ставчани.

Краю рідний мій,
серце за тобою в'яне.
Приспів

Вийди, дівчино моя, глянь, як чудово в Ставчанах в цей вечірній час, ніжний, щасливий для нас.

Тут моє село,

тут моя надія,

тут моя любов,

втіха моя і мрія. Приспів

Вийди, дівчино моя, глянь, як чудово в Ставчанах в цей вечірній час, ніжний, щасливий для нас.

Чую вдалині

Човен десь хлюпоче,

вітер з-за гори

з хвилями шепоче. Приспів

Вийди, дівчино моя, глянь, як чудово в Ставчанах в цей вечірній час, ніжний, щасливий для нас.

Село Ставчани розташоване при магістралі Львів-Ужгород. На півночі межує - з Оборошином і Бартатовом, на заході - з Любінем Великим, на півдні - з Полянкою та Лісневичами, на південному сході з Плинною, на сході - з Годовицею.

Річка Ставчанка входить до Ставчан з північного заходу, з лісу Киприн (село Бартатів), тече до Лісневич, а далі впадає до річки Щирки - притоки Дністра. Надовкіл села - рівнина. Найвище місце (310 м. над рівнем моря) - узгір'я Ставчани на півночі (41°26' сх. довг. І 49°46' пн.шир.). ¹

Уздовж північно-східної околиці села проходить залізниця зі Львова через Самбір на Ужгород, зі Львовом - сполучення автобусне.

Топонім села походить, очевидно, від назви річки Ставчанки, від ставків, які є на території села і сьогодні. Назва ця давньослов'янська, жодного разу не змінювалася, вказує на те, що село утворилося в глибоку давнину.

Село розбудовувалось і виникали все нові його частини: центр (так звана Біла гора), Виздра, Вулиця, Куспісі, Закуття Перше, Закуття Друге, Янків, Дібрівки, Фердинандівка (Підгайці), Ферданівка.

Перша згадка про Ставчани, яка дійшла до нас, дадується 1396 роком: у документі йдеться про дорогу, що веде із Скнилова до Ставчан². Цю дату також підтверджує ще один документ, який зберігається у Центральному державному історичним архіві України у Львові. Тут подано навіть точнішу дату - 24 березня 1396

року (фонд 131 оп.1 спр.26. Каталог пераментних документів Центрального державного архіву УРСР у Львові, 1233-1799. к. 1972 с.39, док.30).

Документально підтверджені також різні історичні події. 1431 року польський король Ягайло дав латинській митрополичій капітулі у Львові 40 ланів³ у діброві та лісах між селами Скниловом, Оборошином і Ставчанами - з одного боку, та Годовицею з другого аж по старовинний шлях, що вів до Щирця⁴.

У документі від 10 грудня 1431 року написано: "Владислав II надає капітулі Львівського кафедрального костелу 40 ланів землі між королівськими селами Скниловом, Оборошином і Ставчанами з одного боку, та селом Годовицею - з другого."

13 березня 1433 р. Ягайло передав у власність митрополичому костелові усе село Ставчани, разом з територією "Бартольдової корчми", що лежала за річкою Ставчанкою при шляху зі Львова в Городок. Король віддає спискові ці землі, залишаючи собі лише право полювання.

Від самих початків єпископського панування починається боротьба між селянами і землевласниками. В документах 1441 року записано, що мешканці Ставчан Федько та Сенько втекли до села Керниці разом зі своїми сім'ями. Єпископ через суд добився свого права, внаслідок чого втікачів примусили повернутися з усім добром до Ставчан⁵. Землероб був прив'язаний до землі і без дозволу свого феодала не мав права цю землю залишити, хоч й намагався це робити.

¹  Slovnik geograficzny Krlestva Polskiego.- Т. XI. 8. 290.

² "Акtа grodskie і sienskie" Т.2 МХХІІІ. 4Т/ Wierzbowski Matricularum.

³ 1 лан - приблизно 30 га землі.

⁴ "Акtа grodskie і sienskie " Т. III NС VІ.Regni Pоlоnіcе Summaria WТ 905sum№2, 373.

⁵ Акtа grodskie і sienskie " Т.ХІV, № 3750.

Про масову втечу селян із Ставчан розповідає цілий цикл записок одного судового процесу з 1444 року.

У 1450 році Ставчани були зруйновані татарськими нашестями, отже, село спорожніло ще й через ворожі напади. Зазнали Ставчани нових навал татар і в 1499, 1502, 1503, 1509, 1511, 1516 роках.

Податковий реєстр 1515 року засвідчує, що податки зі Ставчан надходили з п'яти ланів, отже, там було не більше, ніж 10 дворищ, які залишились після ворожих нападів. У 1578 р. в селі "кметі сиділи" на восьми ланах (1/2 лану на дворище) - отже, було 16 дворищ. А ще тут жили: 3 загородників, 15 комірників, 3 ремісники і священик, таким чином, 44 сім'ї мали загалом 250 душ. До речі, в селі тоді вже була церква⁶.

3 18 жовтня 1591 року, як засвідчує ще один документ, "перемиський каштелян, Львівський та Руської землі генеральний староста Микола Гербурт з Фельштина, суддя Ян Бжоздовський, підсудок Вікторин Ковальський, граничний комірник Львівської землі Іван Запольський за свідченнями королівських комісарів відновили розмежування між 20 ланами Львівського капітулу: лінія між селами Годовиця, Басівка, Оборошино і Ставчани на прохання каноніків Львівського капітулу, власників сіл Басівка і Годовиця, згідно з попереднім привілеєм короля Казимира IV про визначення кордонів 40 ланів, наданих королем Владиславом II Львівському капітулу.

У 1623 і 1624 роках повторилися татарські нашестя: татари дійшли аж до ріки Сян, руйнували села, гнали людей у Крим, в татарську неволю.

1648 року, в перший період визвольної війни українського народу, полковний війська Богдана

"Джерела до історії України-Руси" Т.ІУ, стор. 12Х, 1 к.V от. 9 X.

Хмельницького Капуста зі своїми козаками, серед яких було немало й місцевих людей, взяли штурмом неподалекий Городок. Татари, зрадивши козаків і відступаючи, знову грабували українські села.

У квітні 1649 року представник Ставчанської громади Федько Степура прибув до Львова з заявою: "Село наше Ставчани, що належить Львівському архієпископу -зруйноване, спалене; з цілого села стягнено всього три злоті податку"⁷. З подібними скаргами виступали й сусіди Ставчан: Оборошин, Басівка, Годовиця та інші села.

Завдали лиха Ставчанам і турки, які з'явились тут 1672 року і поруйнували село. Однак, воно, як завше відновлювалось. З документів кінця 1690-х років відомо, що в селі збудували нову дерев'яну церкву. Коли перестала існувати давніша церква, про яку згадувалося в 1578 році, невідомо.

В акті ревізії парохії Ставчан 1765 року також записано, що в селі відремонтована церква, а навкруги розташовано цвинтар. У церкві зберігалися книги, видрукувані в Києві, Вільнюсі, Львові. В селі було 125 ^ипарохіян", кожен господар двору давав священику на рік 3 гроші "на вино"⁴ і 18 грошів ^ина просфору". Про школу чи про якість датки на навчання молоді згадки поки що нема (принаймні, в розглянутих документах).

Маємо ще згадку про наше село в документі від 6 березня 1765 року.

"Львівський архієпископ Венцеслав-Іеронім Сераковський з Богуславичів повідомляє, що в зв'язку із збільшенням кількості членів Львівського капітула та внаслідок роз'єднання прелатури і канонікату, він відступає Львівському капітулові село Чорнушовичі, а також два війтівства в селах Кукільниках і Ставчанах".

"Джерела до історії України-Руси" Т.ІУ, стор. 128.1 кл.У стор. 98.

Після першого поділу Польщі (1772 рік) західно­українські землі, в тому числі Ставчани, потрапили під владу Австро-Угорщини.

"Був у Ставчанах замок, це те місце, де до 1939 року був фільварок, оточений ставами. Замок знаходився біля дороги на Оборошин. щоправда, сама дорога проходила інакше - на схід від замку.

На карті 1777 року він має площинний вигляд. Мисоподібне підвищення перекопане ровом, на утвореному острові серед боліт насипано вали у формі правильного чотирикутника. На рогах вони мають виступи, мабуть, як основа для веж. Через рів перекинуто міст, а посеред валу є брама зі сходу. Повз цю браму лежить дорога і двір, що виходять через протилежний вал, і болотами прямують в село. На подвір'ї замку зображено три великі будинки, четвертий - менший, одразу ж перед в'їздом на міст.

Судячи з вигляду, спосіб будівництва такий, який почали застосовувати у фортифікаціях XVI ст. До речі, цікава деталь: на цій же карті показано, що для обводнення прокладено фосу, відканалізовано канал, який тече зі сходу. Сучасних ставів на карті 1777 року немає. Очевидно, вони викопані в XIX ст., коли замок втратив оборонне значення. На тій карті об'єкт підписано "кнуіа", тобто плебанія; судячи із сучасних топографічних карт, зберігся з того часу рів і частково вали.

На нашу думку, судячи з цієї карти 1777 року, міг бути ще один, більш древній замок, в центральній частині села на двох пагорбах між рікою (від заходу) і болотом (зі сходу) на північний захід від церкви. Сьогодні це місце -між річкою Ставчанкою, школою і магазином, а на горбах стоять хати.

Місцевість дуже підходила до оборони: підвищення серед широкої болотистої рівнини. Крім того, біля старої дороги Львів-Самбір, саме в тому місці, де є міст, і був брід через р.Ставчанку. Призначенням замку було контролювати цю дорогу в місці переправи на підходах до Львова з Заходу, - дорога вела на Мадярщину. С свідчення, що новий замок збудовано з винайденням вогнепальної зброї.

На карті XIX ст.показано ще одну переправу там, де міст (в сучасній карті), а дорога до неї йшла таки в село (попри маг азин до школи). Якщо ця переправа й існувала в давнину, то артилерія нового замку могла контролювати і цю, і стару, а також дорогу на довгому проміжку. Крім цього, нове місце відкривало широке баюристе передпілля

- Киприн і важкопрохідний простір перед укріпленнями"⁸.

У метриці (переписі) 1788 року читаємо: Село Ставчани -153 двори мали городи, була корчма, млин і "економічна резиденція" управителя архієпископського фільварку. Селянам належало 1031 морги орних земель, 781 морг городів, сіножатей, 670 моргів пасовищ, 591 морг лісу. Сільський священик мав 39 моргів поля, 3 морги городу, 14 моргів сіножатей. В перерахунку на гектари це дорівнювало таким даним: двір

- 225 га орного поля, піддані - 593 га, парох - 22 га. Врожаї були низькими - мали 4 ц з 1 га.

Цікава для нинішніх мешканців ще така інформація. За метричним записом 1782 року, найпоширенішими були прізвища: Бурак, Войтишин. Денис. Дідик, Гурняк, Коваль, Кметь, Жеребух. Співак. Панахид. Мазепа, Базарник, Хміль, Сухар, Цибух, Зварич, Музика, Кадило,

⁴ Центральний Державний історичний архів України у Львові. Фонд 720, арт 1, справа 12.

Мерцало, Шпортайло, Небога, Качмарик, Капарник,

Котельмах, Цюра, Кулик, Яріш, Гинда, Мельник. Присяжний, Лучка, Савка. Яссько, Тимчишин, Яцишин і інші, чимало з цих прізвищ залишились до тепер.

Привертає увагу і список назв полів, сіножатей, лісів, доріг, скажімо, - "лан двірський", "лан за горбом", "поле до Киприпа", "поле під Закуттям", "нива Верхолівка". "Гниле поле", "Хмелівка", "поле Грехове"; пасовиська -"на Янковг', "Круп'ясте", «Старий запуст», "На дібровах"; луки - ^ина болотах", ^ина полянках", "в чащах", а ще "Закуття", "Заставне", "на загумінку"; дороги -Львівська, Городецька, Наварійська, Поперечна.

У 1820 році знову ж таки знайдений опис земель села Ставча«и. Ці списки відомі під назвою "францісканської метрики", - очевидно, в честь австрійського цісаря Франца. Зафіксовано 175 дворів, 1699 моргів обробленого поля, 547 моргів сіножатей і городів, 849 моргів лісу.

Під впливом революційної боротьби в Галичині 1846-1848 років австрійський уряд скасував.панщину (1848 р.). У цей час громада Ставчан нараховувала 1370 душ⁹. 1880 року в Ставчанах було 228 дворів, де проживало 1767 осіб; з них 1602 - українці, 89 - поляки, 47 - німці (колоністи), 29 - жиди.

Діти навчались в однокласовій школі. У селян було 1387 моргів орного поля, 691 морг сіножатей та городів, 602 морги пасовищ, 86 моргів лісу. Архієпископу належало 476 моргів поля, 237 моргів сіножатей і городів, 21 морг пасовищ, 928 моргів лісу¹⁰. В середньому на двір припадало 4,9 морга землі.

⁹ 8сЬетаіізтип...АгсЬідіУ8І8 Оеороііепізіз Н.О. 1868

¹⁰ Зіоупік §ео§гаіїсапу, Т. XI, ст. 290

10

XX СТОЛІТТЯ

У 1902 році в селі проживало 1807 українців, 244 поляки і німці, 89 жидів. В селі існувала вже 4-класова школа, відкрито громадський магазин і кредитово-сиоживчу касу. В 1908 році згоріла стародавня дерев'яна церква, що простояла понад два століття. За свої кошти громада впродовж двох літ збудувала нову, муровану. Церкву спроектував український архітектор Василь Нагірний 1910 р. Від 1910 до 1928 року він спроектував 203 храми, зокрема, в Ставчанах, Повітному, Ясниськах, Яворові, Щирці (реконструкція), Хоросно (дерев'яна), Раківці, Суховолі, Миклашеві, Мальчицях, Комарно, Кліцьку, Бібрці та ін.¹¹

Іконостас малював художник Антін Монастирський у 1937 році. Але невідомо, хто виготовив дерев'яну частину іконостасу. Реставрував іконостас у 70-х роках художник Микола Кухарський. На образах збереглися імена жертводавців.

Стараннями місцевого греко-католицького священика пароха Івана Божейка у 1912 році в Ставчанах була заснована читальня "Просвіти*⁴. Збереглися архівні документи, які свідчать про діяльність просвітян. Нинішніх читачів, напевне, зацікавить список членів ради "Просвіти", активних її трудівників.

Виділ (рада) "ПРОСВІТИ" (1913 рік)

1.  Голова Основ. Іван Божейко - парох.

2.  Місто-голова Стефан Фікташ - рільник.

3.  Писар Осип Гірник - рільник.

4.  Скарбник Михайло Дідик - рільник.

Василь Слободян "Церкви Василя Нагірного". Часопис інституту Укрзахідпроектреставрація, "Вісник", число 2, Львів, 1994, стор. 24-33

5.  Бібліотекар Іван Дідик - рільник.

6.  Господар Павло Яцишин - рільник.

7.  Член Ради Микола Мороз - рільник.

8.  1-й заступник Осип Куспісь - рільник.

9.  2-й заступник Михайло Кулик - рільник.

10.  3-й застпник Іван Парапоняк - рільник.

РЕВІЗІЙНА КОМІСІЯ

1  член Михайло Котовський - рільник.

2 член Михайло Парапоняк - рільник.

3 член Павло Тимчишин - рільник.

Зберігся документ про роботу першого Урядуючого виділу, де вказано, що проведено засідання і філія присилала свого відпоручника з рефератом-відчитом. Зі звіту-відчиту видно, що членами "Просвіти" було 116 осіб, з них 50 хлопців і 16 дівчат. Вклад до читальні був 3 злотих щорічно. Читальня мала бібліотеку, в якій була 51 книжка (їх закуплено в книгарні Наукового товариства ім. Т.Шевченка), а також подарованих товариству Миколою Гірняком - 11 і одна подарована Осипом Куспісем. Усі книги були пронумеровані і зберігалися в окремій шафі. З запису випозичаючих бачимо, найбільш радо читають історичні та рільничі книги. Читальня передплачувала часописи: "Свобода", "Сільський господар"; парох -"Діло", "Український голос; учитель - "Слово польське".

Перша світова війна перервала роботу читальні "Просвіти". Відновлено діяльність Товариства лише в 1922 році. В архівах зберігся лист, підписаний студентом права Мар’яном Божейком 1.VII. 1921 р. Ось його зміст: "Читальня "Просвіти" в Ставчанах повіт Городок. Філії товариства "Просвіта" у Львові.

Читальня заснована в 1913 році. За час війни знищено цілковито її майно, бібліотеку, все уряджене; а дім, де була читальня, розібрано. 30.V.1913 р. - заходами п. Стефана Фікташа, господаря, відновлено читальню знову. Читальня знаходиться тепер в громадському домі.  наступний Виділ (раду):

Голова о. Божейко Іван - парох.

Місто-голова Стефан Фікташ - рільник.

Писар - Юза Куспісь.

Скарбник - Михайло Котовський.

Бібліотекар - Михайло Мерцало.

Господар - Михайло Кулик.

Член Виділу - Микола Мороз.

Заступники Виділових:

1. Іван Парапонняк.

2. Анна Гурняк.

3. Ксенія Островська.

Членів вписано біля 50. При читальні зав'язався хор мішаний. Було бажання створити драматичний гурток."

Подав

Львів, 1.УІІ.1921/підпис/ Мар'ян Божейко, студент права.

Є також дані про роботу хору і драматичного гуртка. В аматорському гуртку є 30 членів, веде Іван Божейко, поставлено виставу, число глядачів на кожній виставі - 60.

При читальні створено хор, яким керує Микола Мороз. Річний дохід від концертів та викладів - 266 злотих. Вказано і витрати: книги, часописи. Читальня в Ставчанах мала свій штамп: круглий знак, по центру якого у лавровому вінку -розгорнена книжна, а по колу - слова "Читальня "Просвіти'⁴ в Ставчанах".

Ще один документ належить до 1912 року:

Список членів-засновників "Читальні "ПРОСВІТИ⁴" в

Ставчанах

1.  Іван Мерцало

2.  Павло Мазепа

3.  Михайло Затварніцький

4.  Михайло Мазепа

5.  Микола Гурняк

6.  Микола Яцишин

7.  Микола Мерцало

8.  Василь Мазепа

9.  Микола Білоган

10.  Юза Мороз

11.  Григорій Куспісь

12.  Мар'ян Божейко, студент права.

30.VI. 1912 року, о 4 год., по обіді, відбувся загальний збір читальні ''Просвіти" в Ставчанах; на ці збори і Богослуження просили прислати відпоручника зі Львова від "Просвіти". Львівська "Просвіта" висилає в село для розмови з селянами адвоката - п. Івана Волошина.

Зберігся також документ-накладна про книги, даровані Товариством "Просвіта" у Львові (Ринок, 10) для читальні "Просвіти" в Ставчанах.

Це були: "Історія України-Руси" мала - 10, "Львів і єго минувщина" - 80, "Устав церковний і життє" - 60, "Календар" з року 1910-12 рр., "Письмо з "Просвіти» з року 1910 (числа - 3.4,5,6,8,9,11,12), "Письмо з "Просвіти" з року 1911 (числа - 1.4.6,8,9,10,11.12), Звіт товариства "Просвіта" з 1908 року, Каталог товариства "Просвіта".

Вислано на руки в.п. Мар'яна Божейка, студента права, Львів, дня 5 лютого 1913 року.

Не бракувало й передплатних видань: читальня мала "Український вісник". "Батьківщину", "Вперед¹', -Український голос".

А документ від 3 липня 1931 року свідчить про те, що Цеитраля "Просвіти" слідкувала, щоб до Товариства не входили непорядні люди, тобто "Просвіта" дбала про чистоту своїх рядів, виховувала високу християнську мораль у просвітян.

Зберігся список ради "Просвіти" в селі, з приводу якого, після перевірки, головний виділ Товариства у Львові написав, що вичислені в поданні люди мають право і повністю заслуговують на те, щоб їм дозволити працювати в Ставчанах у читальні "Просвіти". Цими людьми були: Михайло Кулик, Василь Верхола, Петро Іващишин, Микола Мороз, Михайло Дідик, Осип Куспісь, Павло Мазепа, Павло Тимчишин, Юрко Козак, Микола Панахид, Володимир Івасик.

Нелегкою була праця в "Просвіті". У пам'яті людей була польська "пацифікація" - дикий погром українського народу польським урядом. Почалося це у вересні 1930 року. Вже з 21 вересня поліція з корінної Польщі та учні поліційної школи в Мостах, а їх було аж 2000, зібралися на "усмирення" українського населення в повітах Збараж, Бережани, Тернопіль, Підгайці, Рогатин, Бібрка, Львів, Яворів, Сокаль, Рудка, Самбір, Городок та ін.

Українські села залили ескадрони польської кавалерії з 6-го корпусу - і почалося криваве жниво. Насамперед вибирали ті міста й села, де українське населення було найсвідоміше і де краще розвивалася культурна і господарська діяльність. Програма пацифікації виглядала таким чином: село оточували улани, від 80 до 150 осіб, Щоб з села ніхто не втік; громадському урядові ухвалили - за 2-3 години скласти контрибуцію - від 5 до 200 ц вівса або іншого зерна, а також певне число свиней, птиці,

кілька фір паші і по обскубаній курці чи гусці для кожного жовніра. Коли село не встигало виконати "замовлення", то за кару контрибуція зростала вдвічі, а винних жорстоко шмагали. Окремий загін ловив тих, на кого вказували місцеві поліцаї або місцеві поляки. Тих людей катували як у середньовіччі: били, відливали водою і знову... давали 25-50 буків, а то й 100. Кати видумували ще й моральні тортури: за кожним ударом наказували кричати "Нєх жиє маршалек Пілсудскі", "Єще Польська не згінела", примушували цілувати "польську" землю і лаяти Україну.

Зневолювали самих людей нищити власне майно, читальні, крамниці - все те, що належало українцям.

У такий спосіб знищено тисячі українських читалень "Просвіта", кооперативів, щоб застрашити людей, вибити з них український дух.

Не минула пацифікація і Ставчан. Крім свідчень старожилів, є ще протоколи зізнання п. Миколи Мороза (голова Н.Р.Коопер.), п.Стефана Фікташа (книговод місцевого кооперативу).

27 вересня 1930 року приїхала до Ставчан карна експедиція уланів 14 полку та почала урядувати. Почувши, що робиться в селі, не мав відваги пан Фікташ прийти до села, а випровадив одного чоловіка, щоб той його повідомив, чи скінчилося вже "урядування" уланів. Довідавшись, що улани виїхали з села, Фікташ вернувся додому і ліг спати. Нагло вночі улани під проводом поручника схопили його з ліжка та, зв'язавши ззаду руки, прив'язали до полудрабка біля воза і так їздили з ним по селі (він біг біля воза) від півночі до пів на третю ночі. Потім привели ще Михайла Кулика, касира кооперативу, - прив'язали до другого полудрабка і гнали їх далі, вишукуючи інших. Потім почалися ще страшніші екзикуції.

Троє уланів тримали Степана Фікташа, а касирові Куликові наказали його бити. Коли той, на думку поручника, бив слабо, його шмагав поручник нагаєм в лице так. що Кулик, скривавлений, упав на землю. Фікташ був так побитий, що втратив притомість і довго потім хворів. Коли закінчили катування одного, бралися до другого. Багато людей побито невимовно тяжко, вони боролися зі смертю. Постраждали Михайло Пакош, Петро Куспісь, Іван Лісовий, Михайло Яріш, Н.Дідик, Павло Гнатів, Іван Дацько, Роман Івасик, Іван Небога, Павло Галамай, Михайло Гринишин та ін. Під час екзикуції поручник наказав знищити вивіску на кооперативі, яка була написана українською мовою, а на її місце почепити польською мовою. Улани забрали все цінне з кооперативу, а у людей навіть гроші. Дані про це є в книзі "Польський терор", де описані звірства пацифікаторів, вміщені протоколи очевидців, зізнання побитих, лікарські свідоцтва, судові документи та інше.

Та дух народу вбити не можна. Знову відродилася "Просвіта", почала працювати відновлена кооператива "Надія".

16 лютого 1935 року помер Іван Божейко, совітник митрополичої консисторії. Він служив священиком 49 років, був засновником "Просвіти" у селі. Добрий син України, працював для її національного відродження. Похований І.Боженко у Ставчанах. Мав двох синів - Івана та Романа, Іван працював у Ставчанах. потім в Любіні Великому, де й помер. Романа Боженка, теж греко-католицького священика, вбили поляки.

1937 року Львівська консисторія прислала в село священика Івана Ратича. Четверо його дітей були виховані в патріотичному дусі, всі вчилися і працювали з молоддю. Дочка Дарка, студентка консерваторії, організувала в селі

"Союз українок". При "Просвіті" створено товариства:

"Рідну школу" (керівник - Стефан Фікташ), "Сільський господар" (очолив Мороз Микола), "Хліборобський вишкіл" (Мороз Микола), "Доріст" (керівник - Пакош Микола). У "Доріст" входили хлопці й дівчата віком 14-16 років. Основним завданням цих організацій було виховання доброго і порядного господаря.

Був у селі добрий мішаний хор, драматичний гурток, молодь вчила пісні, вправи до пісень, танцювали, ставили вертеп, п'єси. Членкинями "Союзу українок" були: Ганна Дацко, Марія Лесько, Ольга Яріш, Ганна Тимчишин з Дібрівок; Марія Ковальова (Присяжна), Михайлина Панькова, Зося Горанова, Стефа Івасикова, Михайлина Дацко, Ганна Гайовська, Ганна Капарник, Марія Денис. Олександра Денис, Зоня Куликова, Ксенька Руда, Стефа Бучкова, Зоня Кноцова, Катерина Стефанишина, Зоня Попова. До речі, Зоня Кноцова мала освіту, закінчила гімназію, працювала вчителькою і разом з Зонею Поповою була добрим помічником Дарці Ратич у "Просвіті" та в "Союзі українок".

Керували хором Адам Фікташ і Юза Лісовий (Гуляшів). Ідейними наставниками були священик Іван Ратич, його сини і дочка, а також місцеві хлопці Микола Мороз і Володимир Івасик. Вони читали лекції з історії України, знайомили молодь з подіями в світі.

Молодь підготувала п'єсу "Сватання на Гончарівці", яка мала великий успіх. У головних ролях у ній та в інших виставах були Ольга Яріш, Стефа Івасик, Олекса Яцишин, Микола Кулик, Павло Панахид.

З хореографічними вправами під спів молодь їздила на фестини у сусідні села: у Великий Любінь, Бартатів, Оборошин, а на свято обжинок їздили аж у Підберізці.

1939 року у вересні прийшли москалі, і "Просвіта" перестала існувати: читальня була розгромлена, книги вилучені. Хор теж розпався. 


Просвітяни розійшлися хто куди: одні - виїхали, інші - в підпілля, бувало, дехто не хотів навіть згадувати про участь у патріотичних організаціях, а ще інші пішли на співпрацю з москалями.


ЗАРОДЖЕННЯ ІДЕЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ.

У Першій світовій війні 63 солдати зі Ставчан загинули, 13 повернулись інвалідами, 39 господарств спалено, пошкоджена церква. До села прибуло 550 переселенців, австрійський уряд забрав майже весь урожай для армії. Молодь, вихована "Просвітою" на ідеалах Шевченка та Франковому "Не пора", вступила в легіон УСС. Дев'ять ставчанських сільчан було стрільцями УСС. За волю України в 1918 році загинули: Іван Лемків, Павло Кіндель, Михайло Мазепа, Олекса Хім'як, Павло Качмарик, могили цих п'ятьох відважних бійців невідомі, а січовики Михайло Парапоняк, Петро Дідик, Михайло Клімчак, Михайло Шабан поховані на сільському цвинтарі в братській могилі УСС, разом з тими вояками, які загинули в бою, кажуть, їх там спочиває 120. Бій відбувався на полі "ґрехове", в лісі иЧащі" та на полі "Закуття". Коли вже після Другої світової війни десь у 60-х роках копали рови для меліорації, то відкопували багато снарядів, куль та кісток на місці того давнього бою.
З того часу залишилась і пісня, яку склали січовики: "На Закутті на постої стали..."
Частина усусів пішла в лави УГА і відійшла на східну Україну, зокрема, Павло Яцишин (пізніше дяк у церкві села Ставчани, член відділу "Просвіти"), який, повернувшись додому, багато розповідав про жовтневий переворот, встановлення більшовицької влади на сході України.
Дехто побував у російському полоні. Повернулися додому і вже в нових умовах, ще дуже несміло, але таки поширювали ідеї УСС та їхні пісні.
Нові умови, бо після більшовицького перевороту Австро-Угорщина в листопаді 1918 року розпалася. Галичина опинилася у складі Польщі. Навчання у школі після війни велося тільки польською мовою. Школа була шестикласною.
Вели заняття вчителі-поляки. Директором школи був Піс, потім Гайовський.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      
Хоч поляків у селі було мало, та керували всім вони, бо вся влада була їхніх руках. З цим не хотіло миритися п: корінне населення. В селі знали про утворення ОУН: звістку про це привезли в село студенти.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        
Уже в 1932 році почали створювати підпільну організацію. її зачинателями були Михайло Куспісь (Писарів), студент Політехніки, Володимир Івасик, студент ветеринарії, Стах Івасик, Микола Котовський - студенти 
Хлопці проводили свою діяльність під прикриттям "Просвіти",  читали  реферати  з  історії України, роз'яснювали молоді політику польського уряду щодо українців, залучали до роботи в підпіллі. Пізніше в ОУН увійшли Михайло Добровецький (Дібрівки), Микола Лісовий (Закуття), Михайло Парапоняк, Михайло Пришляк, Михайло Пакош, Микола Дідик, Іван Пакош, Микола   Мерцало,   Михайло   Куспісь.   Особливо інтенсивно агітаційну роботу серед молоді проводив Івасик Володимир. Михайло Куспісь менше бував у селі, бо був заступником Степана Бандери у проводі ОУН. Михайло брав участь у нападі на пошту в Городку разом з Біласом і Данилишиним у 1932 році. Виходячи з Городка, вони розділилися. Група, з якою пішов Михайло Куспісь, вирушила в напрямку Ставчан і врятувалась, а
група на чолі з Біласом і Данилишиним була спіймана, засуджена і знищена. Михайла Куспіся заарештували й
засудили на п'ять років одиночки, а додому він повернувся на саме Різдво 1939 року. За завданням ОУН він виїхав у
Краків, де керував українською поліцією. Коли німці були в Україні, він кілька разів приїжджав до Ставчан. Після  капітуляції Німеччини виїхав на Захід (у Голландію чи Норвегію), десь там і загубилися його сліди. Зосталися
його діти: дочка Ліда від першої дружини і син Максим Трильовський від жінки, яка разом з ним працювала у
підпіллі.
Володимир Івасик, один з найактивніших членів ОУН, працював ветеринаром у Скнилові, помер у молодому віці. Його брат Стах Івасик загинув у 1939 році від рук москалів у селі Оборошин. Микола Котовський,  самбірський адвокат, помер, також молодим, ще під час Другої Світової війни. Його дружина, Чайковська, була родом із Самбора, працювала вчителькою української мови, теж була членом ОУН у підпіллі. Родичів Миколи Котовського вже після війни більшовики вивезли в Сибір, де вони й загинули. Нині на їхньому подвір'ї живуть чужі люди.
Важливу роль як член ОУН в селі відіграв Михайло Добровецький. Він був активним просвітянином, організовував читання, влаштовував поминки січових стрільців, дбав про впорядкування їхніх могил на цвинтарі.
З ініціативи оунівців щороку, починаючи від 1934 і до 1939 року, на Зелені свята влаштовувалася панахида по січових стрільцях. Польська поліція розганяла учасників святкувань. Так було і в 1937 році. Польські поліціянти Гарді і Дембіцький заарештували Михайла Добровецького, забрали від могил і повели в поліцію до Оборошина. Біля фільварку поліціянт Гарді вистрелив у Михайла і важко поранив його, ніби при спробі втечі. Тоді, удвох з Дембіцьким, узяли пораненого на фіру. Решта членів ОУН та прихильників пішли за фірою, на якій везли Михайла, з вимогою віддати товариша, але поліціянти відгороджувалися карабінами. Завезли його до Оборошина на постерунок, потім до Львова, де той і помер.
Коли ховали Добровецького, хлопці й дівчата йшли четвірками і несли вінки - похорон перетворився на велику маніфестацію. Прибули люди з сусідніх сіл: Полянки, Бартатова, Мшани, Лісневич, Оборошина, Керниці. Процесія розтягнулась більш ніж на 2 км. Перші вінки були вже на асфальті, в той час коли останні ще залишались - на подвір'ї. На цвинтарі виголошували промови. Поліція була присутня, але нікого не зачіпала. На похорон приїхав Михайло Козланюк, член проводу ОУН зі Львова, рідний брат письменника Петра Козланюка, члена КПЗУ. Михайло Козланюк часто бував у Ставчани у справах ОУН до 1939 року. Павло Марушак у червні 1941 року, коли розшукував тіло свого вбитого брата Михайла, також члена ОУН, у львівських Бригідках розпізнав труп Михайла Козланюка.
Після похорону Михайла Добровецького в селі почалися арешти. Були заарештовані промовці, хлопці і дівчата, які співали біля могил. Микола Пакош сидів у Городку, потім у Львові, цілий рік. Інші відсиділи кілька місяців, декого відпустили за кілька днів.
Ще до загибелі Добровецького між членами ОУН точилися суперечки, бо вже зі Львова йшла пропаганда комуністичних ідей. В селі організувалася ячейка КПЗУ. Членами стали колишні просвітяни, оунівці - М.И.Мороз. С.С.Фікташ; разом з ними був комуніст Степан 22
Добровецький, який до цього не належав до жодної організації.   До   речі,    був   це   батько    Михайла Добровецького.  Всі   троє  проводили в селі свою роз'яснювальну роботу, розповсюджували листівки, організовували маївки. Листівки Степан Добровецький привозив зі Львові, а Микола Мороз побував навіть на сході України і розказував, як там добре живеться людям. Комуністи возили тими показовими селами, а не там, де люди вимерли з голоду. Частина людей вірила в їхню пропаганду і чекала для себе того "раю". Розвінчували цю пропаганду брати Івасики, Котовський, які були вірними ідеї незалежності України, Франковому "пора для України жить".
У вересні 1939 року в село прийшла Червона Армія. Комуністи Добровецький, Фікташ і частина бідняків радо вітали їх. Миколи Мороза в селі не було, бо його на початку 1939 року поляки посадили в концтабір "Береза Картузька". З приходом москалів ОУН пішла в підпілля. Почалося встановлення радянської влади в Галичині. В селі правили комуністи й москалі.
Від ставчанської громади у жовтні 1939 року був обраний делегат на Народні Збори до Львова - член ячейки КПЗУ Микола Мороз. Народні Збори прийняли рішення про встановлення радянської влади на заході України. Мороз був обраний повноважним депутатом від Народних Зборів Західної України на сесію Верховної Ради СРСР, яка вирішувала питання про возз'єднання українських земель і включення її в СРСР.
Уже 1940 року в Ставчанах був організований колгосп "РадянськаУкраїна". Головою колгоспу обрали С. Добровецького, головою сільради - М.Котовського,
Василь Яріш став бригадиром, перші колгоспники були: Михайло Гринишин і Кирило Мисько. Народний комітет почав розподіл майна, що належало архієпископу. Селяни-бідняки, ті, що не мали власної хати, отримували це добро. Пилип Штібер одержав корову і коня, Іван Валько - корову та інше. Але дуже скоро більшовики показали своє справжнє обличчя. Почалися арешти членів ОУН. просвітян та тих, що працювали в кооперативі "Надія".

Загинули у Львівських Бригідках Михайло Марушак (Заміст), Михайло Марушак (Дібрівки), Михайло Лісовий (Стефанишин), Михайло Дацко Шлапаччин), Михайло Парапоняк, Олекса Сава, Федір Дацко, Петро Лісовий, Петро Дідик (Трачиків).

Сиділа в Бригідках Стефа Івасик, але їй вдалося втекти.

Москалі планували вивести багатих селян у Сибір, але цим планам перешкодив напад німців на Радянський Союз. Ставчанці, шукаючи своїх рідних, побували у

Бригідках, де бачили звірства НКВД.

ОУН  виходить  з  підпілля,  прапор  боротьби підхоплює Микола Лісовий. Він працює з хлопцями та дівчатами, які поступили в ОУН ще до 1939 року. Це були Микола Лісовий, Олекса Яцишин, Михайло Гірняк (Лисик,- Ферданівка), Роман Співак (Янків), Михайло Кутельмах (Закуття), який пізніше в радянській тюрмі від побоїв збожеволів  і помер вже вдома,  Михайло Парапоняк, Михайло і Петро Лісові, Василь і Петро Дідик (Трачиків), Іван Лісовий (Стефанишин).

ДІБРІВКИ: Михайло Панахид (Ромців) - вбили москалі після війни; Михайло Тимчишин і Михайло Дідик - обох убили німці за роботу в ОУН. їхня смерть заперечує твердження радянської пропаганди про співпрацю ОУН з німцями. Це були дуже порядні, начитані хлопці, справжні патріоти, просвітяни, оунівці - і за це були знищені.

24

Марія Леськів, Ольга Яріш, Павло Марушак, Ганна Тимчишин.

ЗАМІСТ: Михайло Марушак, загинув у Бригідках, Андрій Пакош (Буранів). Павло Панахид (Фірів), Іван Денис - поступили в ОУН після 1939 року. Очолював організацію Микола Лісовий (з Лісових). Станичним став Микола Лісовий (Стефанишин); його заступники - Роман Співак, Олеса Яцишин. Роботу оунівці розподілили по кутках села.

ФЕРДАНІВКА: Михайло Гурняк, Олекса Яцишин.

ЗАКУТТЯ: Марія Мерцало, Микола Денис, Іван Кутельмах, Петро Банах (загинув трагічно в Любіньку), Касюня Трачикова.

ВИЗДРА: Марія Дідух (Роткова), Ганна Людвінчишина, Софія Панахид.

ЯНКІВ: Марія Мандзюкова і Стефанія Мандзюкова (нині Гавриленко), була зв'язковою, сиділа в радянській тюрмі.

До роботи ОУН належала: агітація серед населення, збір грошей для потреб організації, розповсюдження літератури.

У 1942 році організовано УПА. Ставчанський осередок ОУН входить до УПА. В ОУН була строга дисципліна, але з входом до УПА стала просто жорсткою. Почалася підготовка до збройної боротьби.

Хлопці вчилися володіти зброєю, а дівчата -друкувати на машинках, перев'язувати поранених. Влітку, з приходом радянської армії на Західну Україну, хлопці пішли в ліс. У Киприні прийняли присягу, розподілили ооов'язки, організували групи. Михайло Лісовий -керівник, з ним - Михайло Тимчишин (Коноводів), Василь Капарник (Кущіків), Михайло Лісовий (Стефанишин), Іван Лісовий (Стефанишин), Михайло і Йосип Панахиди (Поліцаєві), Микола Кушнір, Михайло Рудий, Фалько Клімчак, Ротю і Зеньців Ладик, Микола Верхолів. Раківцьові (два брати), Петро Яріш (Кубусь), Михайло Голубків, Михайло Сеньків, Микола Тильців.

Військовий вишкіл для боротьби з більшовиками проводили в лісі біля Закуття. З нашими були ще хлопці з Полянки: Микола Процьків, Микита Коваль і Іван Кобан (псевдо Чумак). Після вишколу групи відправляли в Янівські ліси, там прилучили до сотні Дона (псевдо) з Волині. В Янівському лісі знову проводили вишкіл і готувалися до бою.

Першою жертвою був Михайло Тимчишин, загинув у Полянському лісі, коли групу оточили москалі, а Василя Капарника піймали й засудили на 25 років каторжних робіт.

В Янівських лісах група пробула в складі УПА десь тиждень. Тут прийшов наказ генерала Чупринки вийти з Янівських лісів і пробиватися до Карпат, бо москалі оточували і вимагали здатися. Сили були нерівні. Бій тривав цілий тиждень. Загинуло багато людей з одного і другого боку. То діялося в лісі між селами Ясниська і Жорниська. Частинами дивізія виходила з лісів. Група, до якої належали ставчанські хлопці, пішла в напрямку Мшан. Виводив групу заступник Дона, сотенний Летун, на ім'я Роман, родом з Мшани.

Група залишилася без зв'язку з основними силами УПА. Москалі обіцяли амністію, і Роман відпустив всіх додому.

Ті, що зголосилися, були посаджені в тюрми і відправлені в Сибір або почали співпрацювати з більшовиками. Чотири вояки УПА пішли в міліцію ловити своїх учорашніх друзів по боротьбі за волю України. Всі загинули, а суддею хай їм буде Бог, тому для нащадків не записуємо їх імена.

26

Частина вела бої з окремими групами москалів, а бої тривали ще до 1952 року. Кобан (псевдо "'Чумак") організував боївку, до якої ввійшли хлопці зі Ставчан: Іван Качмарик (батько з синами) - служба СБ, Михайло і Павло - зв'язкові. Павло Дацко (Дацків), Павло Лісовий (Стефанишин). Микола Капарник (Горанів), Роман Співак і Василь Панахид (Штурипка). З ними були хлопці зі Скнилова і Полянки. Всі загинули, залишились живими

- Р.Співак та В.Панахид; Павло Дацко загинув на Закутті в Шпортала; Кобан - в Світого, Замостом; Іван Качмарик

-  в лісі біля Станції; Павло Качмарик загинув від рук ставчанських злодіїв; Михайло Лісовий пішов на Волинь і пропав; Іван Лісовий загинув у Ставчанах від рук злодюг; Павло Лісовий - на Янкові разом з хлопцями зі Скнилова (Лісового Павла і його колегу зі Скнилова привезли до сільради, привели маму і питали, чи це її син, але жінка не призналася до своєї дитини, щоб так врятувати решту дітей).

Багато молодих людей забрали на фронт, усього 78, не вернулося додому - 18: Михайло Гнатів, Павло Дідик, Петро Яріш, Михайло Денис, Іван Денис, Іван Кушнір, Іван Тимчишин, Ліпко - єврей, Михайло Дідик, Михайло Денис, Іван Панахид, Василь Качмарик, Микола Куспісь, Михайло Куспісь, Йосип Куспісь, Павло Куспісь, Іван Куспісь, Михайло Куспісь.

Частина молоді не були членами ОУН-УПА, але переховувались, бо не хотіли йти на фронт. Москалі з гарнізону, так звана "червона мітла", проводили облави в селі, обшукували хати, всі приміщення.

Так тривало до 1953 року. Протягом цього часу загинули ще бандерівці Павло і Іван Фіалки, Поліцайові Два хлопці, Іван Петровський, Павло Капарник, Павло Цибух, Михайло Куспісь, Петро Куспісь.

Москалі палили хати, в селі панував страх: складали списки, кого вивозити в Сибір. Люди боялися і своїх, бо І велика частина злодіїв пішла в ліс, вимагала від населення для себе одягу і продуктів. Вбивали тих. хто не хотів виконувати наказів.  Не обійшлося без бійки між мородерами. Старші люди згадують цей бій, ідо | відбувався на Закутті і тривав цілий день. Нині люді і оповідають з гумором, як злодії перестріляли одні одних. але тоді було не до жартів.

Люди розділилися, ОУН перестала контролювати ситуацію а селі. Злодії взяли верх. Дехто з учорашніх оунівців пішли в так звані "яструбки".

У Ставчанах почав знову організували 25 грудня 1948 року колгосп "Радянська Україна". Першими в колгосп пішли багачі: Микола Дацко (Дібрівки), Павло і Михайло Яцишини (Закуття), бо знали, що в разі відмови майно заберуть, а сім'ю вивезуть у Сибір. Але не дуже допомагала та "хитрість".

Вивезли в Сибір родину Котовських, Марію Лісову з дітьми, Михайла Лісового (Стефанишина), Павла Яцишина з сім'єю, сім'ю Войтишина, Тимчишина із Закуття, Володимира Бедрила.

Дібрівки: Єву Мельник (3), Дацка. Янків: Чубарів (4), Софію Мерцало (2), Ротьова, Зеньцьових, Зосю Горанову, Ландвітових (4), сім'ю священика Ратича.

Ще одна трагічна сторінка в житті наших односельчан - це доля українців, переселених з прадавніх українських земель, які відійшли ло Польщі. Ці люди змушені були покинути хати, землю, меблі, реманент, худобу, птицю... Все кидали, чим жили з покоління в покоління - предківські могили, храми - і їхали в невідомість.! Для прикладу, сім'я Ганни Маланчак, покинула 15 моргів поля, 12 вуликів, 50 гусей на лузі, качок, курей без ліку, після чого приїхала в Ставчани майже під голе небо.

Також прибули сім'ї Оксани Калити (10 осіб), Григорія Калити (2 осіб), Романа Маланчака (3), Василя Зарічного (7), Стефана Зарічного (3), Андрій Маланчака (5), Юрія Зарічного (3), Василя Ферка (9), Григорія Рожака (2), Дмитра Копанського (7), Бідника (8), Пінчака (4), Григорія Мими (7) - всього 14 сімей. Вони влились у село, приєдналмся до наших людей - тобто прижилися. Це гарні працьоваті люди, тут пустили коріння, а старше покоління все ще мріє бодай побачити батьківські могили, пройтися стежками дитинства. Тим часом активістами колгоспу були Йосип Гурняк, Василь Панахид, Іван Дацко, Дмитро Мороз, Степан Денис. Тих, хто не хотів записатися в колгосп, забирали вночі з ліжка роздягнених і садили в школі у комору. Коли людина посиділа роздягнена і роззута цілу зимову ніч в тій буцегарні, то швидко з'являлося "бажання" записатися до колгоспу.

Суцільна колективізація завершилась після Різдва 1950 року. З'явилися колгоспи їм. Шверника і "8 Березня" Укрупнення колгоспів відбулося у лютому 1951 року в колгосп "Радянська Україна". Головою обрано Павла Мазепу, якого швидко заарештували, а на його місце прийшов Яків Степась, який перед тим був заступником голови Пустомитівського райвиконкому.

Люди не одне пережили в роки війни, втратили багатьох своїх близьких, а тут ще доводилося дивитися, як руйнується їхня праця, праця кількох поколінь. Усуспільнили землю, худобу, реманент, розбирали будинки.

За роботу не платили зовсім, писали тільки трудодні. А якщо й платили, то по 20 грамів за трудодень. Злодіїв до війни в селі було немало, для деяких родин - це була фамільна риса. Люди знають їхні імена. Але не про них мова. Йдеться про тих, хто все життя працював чесно, не взяв ніколи чужої соломинки. В колгоспі і ті навчалися красти, щоб вижити, прогодувати сім'ю, бо в місто на роботу не пускали, не давали паспортів. За крадіж колгоспного добра була висока кара. Скажімо, Ольга Яріш одержала 5 років тюрми за 4 кг 750 г зерна, узятих з власного поля, на якому ще посіяли восени самі, а весною воно вже було колгоспне. її вивезли на Урал, звідки повернулася калікою. Найстрашніше те, що видавали свої, сусіди, ті, які ще кілька років тому називали себе членами ОУН.

Радянська система нівечила душі людей. Колишні просвітяни не хотіли згадувати "Просвіту", а про перебування в ОУН ніхто й не признавався, бо було страшно. Вислужувались перед владою, щоб прихопити собі кращий кусень, але все одно влада не довіряла

місцевим. При владі ніколи не були місцеві жителі.

Після Я.Й.Степася головою колгоспу було обрано

ветлікаря Ставчанського пункту А.І.Соколовського. Навесні 1959 року колгосп "Радянська Україна" був реорганізований у ставчанський відділок радгоспу "Оборошино", який утворився на базі трьох колгоспів (с.Ставчани, колгосп "Радянська Україна"; с. Оборошин, колгосп ім. Калініна; с. Годовиця, колгосп ім. Леніна).

Потім радгосп передали в дослідне господарство при Науково-дослідному інституті    землеробства     і тваринництва Західних областей України.

Інститут переїхав у Оборошино в серпні 1960 року.

Радгосп став експериментальною базою для інституту і отримав назву дослідне господарство "Оборошино", причому стару назву Оборошин змінили на російський

лад "Оброшино".

ЗО

Село Оборошин, в якому знаходився інститут і ентральна садиба господарства, почало рости. Тут збудовано    гарне    приміщення    інституту,    вісім багатоповерхових будинків, будинок побуту, пошту, магазин. Невелике село, в якому до війни було близько 300 хат, стало селищем міського типу. Площі під забудову роздавали тільки в Оброшині, а села Дібрівки, Підгайці, хутори Морози, Пришляки вважалися неперспективними і підлягали знищенню. Особливого розмаху набула ця ідея при директорові інституту Василеві Вольському, який був енергійною людиною і мріяв про той час, коли селянка житиме в багатоповерховому будинку і піде по молоко до магазину. Людям зменшували городи, норма була 0,2 га, можна було тримати лише одну корову і одне порося. І це не за Сталіна, а в добрі "хрущовські", потім і в добрі "брежневські" часи. На щастя, людям дозволили вже при радгоспі видавати паспорти, Львів вимагав робочих рук, а в селі не було до чого прикласти руки. Роботу мали механізатори, працівники ферми, тобто десь 50-70 осіб, а решта працювала у Львові, зокрема, жінки - сезонно на полях НДІ. В той час, як Оброшин розбудувався, Ставчани перетворювали на колонію при центральній садибі. Правда, зі знесенням неперспективних сіл нічого не вийшло. Чи то забракло коштів для будівництва житла, щоб перегнати людей, чи перешкодила смерть директора Вольського  -  невідомо.  Але  з  приходом  в  НДІ "Оброшино"   директора   Ф.Ю.Палфія   дозволили будуватися людям по селах Дібрівки, Підгайці.

Дослідне господарство ще при В.І.Вольському побудувало в Ставчанах тваринницьку ферму, ціле містечко, закупили в Голландії корів, створили племінний завод.  Потім почали зводити ще тваринницький комплекс, побудували, закопали, як-то кажуть, у землю великі гроші, а виявилося, що комплекс не придатний для утримання худоби. Безгосподарність почала виявлятися на кожному кроці.

В Оброшині набудували будинків, вивели каналізацію на хутір Морози, очисних споруд не побудували, і відходи пішли  в  ріку  Ставчанку,  а  нею  далі.  Гноївка  з тваринницького комплексу, замість потрапити з відстойника на поля, пішла на Виздру, звідти по рівчаках у Ставчанку. В Ставчанах за роки радянської влади не збудовано нічого. В селі не було медпункту, отож він розташувався   в будинку Вальовських, які виїхали в Польщу. Після війни влада вивезла у Сибір родину Ревових, в їхньому будинку й зробили клуб. Але то було вже старе приміщення, його нібито ремонтували, ремонтували, а потім, щоб молодь не бунтувала і не писала скарг начальству, розвалили, невідомо тільки хто. Коли будинок Вальовських став непридатним через грибок для роботи медпункту та сільської бібліотеки, тоді біля церкви інститут склав фінський домик і там влаштували   бібліотеку.   Медпункт   перевели   на тваринницький комплекс за село, туди ніхто й не ходив. Тому хворі змушені їздити в Оборошин, де збудовано гарну сучасну амбулаторію. А в Ставчанах знову нічого. Про ставлення влади до Ставчан свідчить і такий факт, як переведення школи в Оброшин. Ще у 1951 в Ставчанах був перший випуск середньої школи, яку відкрито 1948 року.

До Стачан ходила молодь з Оборошина, Полянки, Місток, навіть з Бартатова. Школа містилась у двох приміщеннях: власне школі і в будинку, який поляки будували ще до 1939 року як гміну. Цей будинок пристосували для школи. Директором школи після війни був Квасниця, якого знайшли повішеним у квартирі (жив він у колишній корчмі). Чи сам наклав на себе руки, чи допомогли - невідомо. Говорили, що він був зв'язаний з ОУН, а мучило його НКВД. Це було в 1951 році. На місце Квасниці директором школи стає комуніст Федір Пігор, бібліотекарем - його дружина Зоя Пігор. Обоє зі Сходу. До школи прислали на роботу вчителя фізкультури комуніста Кузьміна. В серпні 1953 року прибув комуніст М.І.Андрійчук, якого призначили завучем у школу. Директором на той час був П.В.Сінельніков, тоді ще безпартійний, його прийняли в партію аж 1957 року. Сінельніков працював у Ставчанах до 1958 року, а далі цю посаду обійняв Ю.Т.Трумбачов. Після нього директорував М.І.Андрійчук аж до виходу на пенсію в 1978 році. Заступником працював С.Д.Хоменко, а потім С.Грева. Коли пішов на пенсію М.І.Андрійчук, на його місце став С.В.Грева, заступником - Наталія Яріш. Нині директор школи - С.І.Бурбан

Перші десять років після війни у школі вихідців із Західної України майже не було. Правили всім комуністи і східняки, їм більше вірили, вони вважалися кращими. Ситуація змінилася, коли в школу прийшли сім'я Маричів. Він - Микола Остапович, математик; вона - Марія Михайлівна - словесник. При середній школі працювала ще вечірня. Молоде подружжя, а вони вихідці зі Львівщини, почали організовувати вистави з учителями та учнями вечірньої школи, концерти до ювілеїв Шевченка, Франка. Село збудилося зі сплячки, але це тривало не довго. Оскільки Оброшин - центр, значить, там і повинна бути середня школа. І ось у 1970 році за розпорядженням Пустомитівського райкому партії учнів 9-10 класів переганяють в Оборошинську школу; її побудували як типову восьмирічку, а дітей виявилося мало. Вчителів переводять в Оброшин, ніхто не бунтує.

Директор Андршчук і завуч Грева - комуністи. А для них І слово партії - закон. Учителям пообіцяли квартири в І Оброшині - то чого бунтувати. А батьки, а діти ?!

Якщо дехто й бунтував, то хто вони супроти І директора НДІ чи секретаря райкому'? Десь поїхала І Куспісь Марія з вчителем Маричем у Міністерство освіти, г там їм пояснили, що школи ніхто не закривав, а просто І подбали про дітей, щоб вони вчилися у кращих умовах. З 1951 по 1970 роки школу закінчили 474 учні.

Нема клубу, нема середньої школи, нема пошти,; зв'язку, доріг, в церкві - священик, який дбає більше про гроші, ніж про віру - і село поступово туманіє. В селі процвітає пиятика, крадуть хто що може. Поступово йде переоцінка цінностей. Авторитетними в селі стають люди, які вміють красти і добре жити. Найгіршим було побажання: "Щоб ти жив на одну зарплату". Не дивлячись на те, що в селі близько тисячі людей мають освіту середню, а сотні здобули вищу, село не стало культурнішим. Молодь масово переходить жити в місто, влаштовуючись хто куди. А ті, хто залишився у селі, живуть своїми домашніми справами. Вчителі переважно доїжджають на роботу з міста, з 40 вчителів у селі живе 10. Таким село зустріло горбачовську "гласність". Повіяло новим вітром. Події у Львові не могли не зворушити бодай окремих людей.

Хроніка подій нового часу.

13 червня 1988 року у Львові у Будинку культурі будівельників відбулися установчі збори Товариства української мови - попередника Товариства українсько] мови їм. Тараса Шевченка "'Просвіта".

7 липня 1988 року на площі перед університетом перше масове віче львів'ян. Спроба створення Народного фронту України. Вперше відверто було сказано, що  "незабаром Україна ставитиме пам'ятники бандерівцям, як національним героям" (Іван Макар).

4 серпня 1988 року ОМОН з допомогою київ, псів та сльозоточивого газу розігнав людей, які зібралися на мітинг.

1 листопада 1988 року - День пам'яті полеглих. Похід львів'ян до стрілецьких могил на Янівському цвинтарі. Розвішано перші національні прапори.

72 січня 1989 року молебен на подвір'ї собору Св. Юра з нагоди 70-ої річниці соборності українських земель. За його організацію заарештовано поетесу, в'язня брежнєвських таборів Ірину Калинець.

31 січня 1989 року у Києві у будинку Спілки письменників України ініціативна група на чолі з Іваном Драчем оприлюднила статут Народного Руху України за перебудову. Надруковано його 16 лютого в газеті "Літературна Україна".

23 квітня 1989 року львів'яни відгукнулися на заклик поета Богдана Стельмаха відвоювати місце під пам'ятник Тарасові Шевченку у центрі міста. Масове покладання квітів на місце майбутнього пам'ятника.

29 квітня 1989 року - перше масове освячення пасок священиками УГКЦ біля Порохової вежі. Масове святкування Великодніх свят, гаївки у Шевченківському гаю. З'явилася перша самвидавча газета "Поступ".

14 травня 1989 року - вибори до Верховної Ради СРСР. Перша перемога опозиції - обрано депутатів демократичного спрямування: Ростислава Братуня, Романа Федоріва, Івана Вакарчука, Юрія Сорочика.

2 липня 1989 року перший масовий захід на Пустомитівщині. В Щирці вшановано пам'ять жертв більшовицького терору 1941 року. З серпня 1989 року - УГКЦ починає виходити з підпілля. її священики розпочали щонедільні відправи на подвір'ї костьолу кармелітів у Львові. На Львівщині з'явились перші греко-католицькі парафії.

29 серпня 1989 року - в Пустомитах відбулися установчі збори Товариства української мови їм. Тараса

Шевченка.

7 вересня 1989 року - трьохсоттисячний похід вірних УГКЦ до собору Св. Юра з вимогою реабілітації Української Греко-католицької церкви та повернення її

святинь.

17 вересня 1989 року - на заклик УГС центральні вулиці Львова оповив "Ланцюг скорботи". Із запаленими свічками люди вшановували пам'ять жертв, спричинених "золотим вереснем" 1939 року.

5 жовтня 1989 року - в Ставчанах створено ТУМ ім. Т.Шевченка, п'яте в Пустомитівському районі. В Товариство записалися 115 чоловік. Головою обрано вчителя Ставчанської школи Наталію Яріш Оброшинська сільська рада віддала Товариству будинок ФАП, колишній будинок Вальовських, для роботи.

19 листопада в Ставчанах посвячено відновлені могили УСС та могили пам'яті жертвам Сталінських репресій.

Давні просвітяни в Ставчанах знову ввійшли в Товариство. Це були Олекса Яцишин, Микола Пакош, Роман Співак. Тут зародились ідея відновлення могил УСС та ідея відродити могилу-пам'ять жертвам сталінських репресій. Протягом жовтня-листопада 1989 року відновлювали могили, місили цемент, робили стінки, виготовляли хрести (березові та дубовий), щоб до храмового празника освятити. Старшому поколінню активно допомагали молоді: брати Качмарики, Олег

Дідик, Михайло Юськевич, Олег Саврук, Михайло Куспісь. Михайло Тимчишин (Закуття), Михайло Панахид.

Коли впав сніг, а залишилось ще обкласти дерном могилу Пам'яті жертвам сталінських репресій, - хлопці змітали сніг і з-під нього копали дерен і обкладали могилу. 19 листопада відбулася посвята. Ніхто не знав, що буде далі. Імена членів ініціативної групи зберігали в таємниці, готувалися всі таємно. Адам Мороз їздив з Наталією Яріш, головою Товариства української мови, щоб запросити на посвяту львів'ян, хоча знали про постійний нагляд КДБ. Отже, запросили Івана Геля (голову захисту УГКЦ); о. Миколу (священика підпільної церкви); письменників Романа Іваничука та Романа Федоріва; літератора Михайла Косіва.

У день 19 листопада - морозна, ясна погода. Над могилами вперше в Ставчанах - синьо-жовті прапори, могили прикрашені. Священик Володимир Мазур, місцевий парох, погодився відправляти панахиду на цвинтарі, а до могили жертвам сталінських репресій йти відмовився. Чекати на гостей теж відмовився. Відправа почалася на цвинтарі. Тимчасом прибув Іван Гель з греко-католицьким священиком-підпільником о. Миколою. Прибули й представники від громад Оброшина і Бартатова. Обидві громади несли прапори й хоругви. Це було надзвичайне видовище.

Священик В.Мазур змушений був погодитись на спільну відправу з о. Миколою. Коли тільки закінчилася панахида, о. Мазур пішов з цвинтаря і більше того дня не з являвся. Отець Микола виголосив дуже гарне слово про УСС, тих, хто віддав життя за свій народ. Після відправи виступив з промовою Іван Гель, який розповів про УГКЦ, про її тернистий шлях, про необхідність її реабілітації.

Потім виступали гості від громади Оборошина - Іван Мельничук, Марія Марич; з Бартатова, Скнилова, Полянки. Письменник Роман Іваничук ще й зараз згадує про свою участь у мітингу. Через хворобу не зміг приїхати Роман Федорів, а Михайло Косів того дня виступав на аналогічному мітингу в Тернополі. Звучали пісня УСС та вірші про Україну, а до речі, пісень тоді навчили Олекса Яцишин і Микола Пакош (вже, на жаль, покійні); Софія Панахид та Ганна Куспісь теж повертали життя стрілецькій пісні, яку зберегли вони у своїх серцях і передали наступному поколінню. І якби більше нічого не зробили доброго у житті, то вже за це їм нехай буде вічна дяка і слава!

Працівники КДБ Василь Ткачук підійшов до Наталі Яріш з вимогою засвідчити дозвіл на проведення мітингу. А дозволу, звичайно, ніякого не було. Але пані Наталя пояснила йому, що це не мітинг, а панахида, а на панахиду, тобто молитву, навіть в СРСР дозволу не треба. На щастя, все обійшлося. Про цей мітинг наступного дня повідомило радіо "Свобода". Чому не було ніякої реакції райкому КПУ та КДБ, невідомо. Розпитування, залякування - це дрібниці. Але не було арешту, звільнень з роботи.

21 листопада - храмовий празник у Ставчанах. Священик В.Мазур після празника пішов у відпустку. Цим і скористалася ініціативна група, яка дбала про відновлення в селі греко-католицької церкви. До ініціативної Г] ш входили Рудий Казимир, Микола, Петро і Михайло Куспісі, Наталія Яріш, Ганна Лісова. Адам Мороз - син Миколи Мороза, активного громадського діяча у Ставчанах у часи панування Польщі".

В грудні біля церкви проведено збори. Громада вирішила, що треба триматися віри батьків, тобто

відновити греко-католицьку церкву, після цього склали протокол зборів. За два дні було зібрано 1,5 тисячі підписів за відновлення греко-католицької церкви, не підписалося тільки три сім'ї; але зараз вони є практикуючими греко-католиками. Ці підписи зібрано дуже вчасно. Зі списками, які зібрали люди по всіх куточках села, та іншими потрібними документами, ініціативна група на чолі з головою церковного комітету Казимиром Рудом їздила до керівників різних рівнів, щоб оформити перехід до греко-католицької церкви. Велика заслуга тут покійної вже Ганни Лісової, Петра, Михайла й Миколи Куспісів.

5 січня 1990 року - офіційно зареєстровано в Ставчанах греко-католицьку громаду. Різдвяні свята відправляли священики, які були у підпіллі: о. Петро Дмуховський та о. Іван Білик з церкви Преображення Господнього зі Львова. На Водохрещення вже прийшов о.Михайло Якимець, монах ордену отців-редемптористів, який працював в нашій церкві три роки і зробив дуже багато для відновлення, очищення душ людських.

7-10 січня - масове святкування Різдвяних свят, парад вертепів. У Преображенському храмі вперше за довгі роки радянської окупації відбулася Архиєрейська Свята Літургія за участю єпископа-митропилита Володимира Стернюка. Львів'яни побачили главу церкви на Україні у всій його владичій величі.

21  січня - живий ланцюг "Українська хвиля" з'єднав серце Галичини і Великої України. Ще раз засвідчено єдність українців та всіх українських земель.

22   січня.   З  нагоди   71-ої  річниці  соборності українських земель на Високому замку затріпотіло чотирьохметрове полотнище національного прапора України.

8 березня - вибори до Верховної Ради УРСР. Вперше порушено панування комуністів у Верховній та місцевих радах. Обрано демократичні ради у більшості міст та сіл Галичини, а також на Сході. Демократичний блок сформував внутрішню опозицію у Верховній раді -"Народну раду". У Народну раду увійшов і наш депутат Михайло Косів. Почався новий етап боротьби за державність.

Депутатом Львівської обласної ради від Ставчан став наш односелець, викладач (тепер - декан факультету журналістики) Львівського національного університету, журналіст Михайло Присяжний. Депутатами Пустомитівської районної ради від Ставчан обрано Віру Присяжну та На галію Яріш. До Оброшинської сільської ради від Ставчан увійшли Олег Дідик, Михайло Куспісь, Михайло Панахид, Ігор Кушнір, Степан Тимчишин, Ірина Мазепа, Михайло Яцишин, Петро Штангрет, Іванна Панахид, Михайло Войтишин. Степан Тимчишин став головою виконкому Оброшинської сільської ради.

З квітня. Перша сесія Львівської міської ради народних депутатів першого демократичного скликання вирішила підняти над ратушею національно-державне синьо-жовте знамено.

18 липня. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний сувернітет України. Почався розвал Союзу.

19  серпня      Українській греко-католицькій церкві повернено її святиню - архікафедральний собор св. Юра. Митрополит Володимир Стернюк зайняв належну йому кафедру.

14 вересня. У Львові і в Пустомитах демонтовано пам'ятники Леніну.

40

30 вересня - 1 жовтня. По Україні пройшли масові демонстрації проти підписання нового союзного договору.

2 жовтня студенти у Києві оголосили безстрокове голодування на майдані Незалежності.

14 жовтня. У Старому Угрині урочисто відкрито пам'ятник провідникові ОУН Степанові Бандері.

ЗО грудня. Вибухами бомб знищено пам'ятник С.Бандері та Є.Коновальцю (в Зашкові). Реакція продовжує наступ.

1991 РІК

30 березня. Повернення на рідну землю глави Української Греко-католицької Церкви Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського.

19 серпня Антидержавний путч комуністичної партії. Усунено з посту Президента СРСР Михайла Горбачова. Так званий ГКЧП оголосив про запровадження на території імперії надзвичайного стану.

22 серпня. Тимчасово заборонено діяльність КПУ -КПРС на території України.

24 серпня. Надзвичайна сесія Верховної ради УРСР проголосила акт про державну незалежність України. Над куполом будинку Верховної ради України замайорів державний синьо-жовтий прапор. Збулась віковічна мрія мільйонів українців.

1 грудня - Референдум на підтвердження рішення Верховної Ради про державний сувернітет та вибори першого президента України. Ним став Леонід Кравчук, а понад 90 відсотків населення України сказало "Так" незалежній соборній українській державі.

у Ставчанах за незалежність України голосували всі виборці. Президентом хотіли бачити В'ячеслава Чорновола, але незабаром велика кількість людей прийняла Кравчука Л.М. як свого президента і на наступних виборах більшість голосувала за нього, а не зі Леоніда Кучму. Вважали, Кравчук менше зло для України. Вірили, що Кравчук не поверне вже України до Союзу,: бо захоче ввійти в історію як перший президент незалежної України. Мешканці Ставчан уважна слідкували за подіями в Україні, за діями президента неіснуючого Союзу, за утворенням СНД, все це активно обговорювали, село ставало на рейки розбудови держави. Ставчанам повернуто статус села із сільрадою, середньою школою. Депутати сільської, районної та обласної Рад досягли поставленої мети. Львівська обласна рада на 10-ій сесії від 4 серпня 1992 року ухвалою за № 243 "Про адміністративно-територіальне впорядкування деяких населених пунктів Львівської області" ухвалила:

1. Утворити Ставчанську сільську раду народних депутатів з села Ставчани, підпорядкувавши їй населені пункти Дібрівки, Підгайці. Села Ставчани, Дібрівки, Підгайці вилучити з підпорядкування Оброшинської сільської ради.

2.  Організаційно-контрольному відділу обласної державної адміністрації внести відповідні зміни в адміністративно- територіальний довідник Львівської області.

Так було відновлено історичну справедливість Ставчани знову з'явились на карті Львівщини. Оскількі в селі не було будинку для сільради, "Просвіта¹" віддалі своє приміщення.

Рішенням Пустомитіської районної ради СтавчанськІ восьмирічну школу було реорганізовано у Ставчанську середню школу.

Тривалий час депутати "воювали" з районнок владою, яка хотіла дати сторонній людині 20 га землі, що належала до Ставчан. Земля залишилась за селянами.

Отже, до свого ювілею Ставчани прийшли зі своєю сільською Радою, середньою школою. Але загальна ситуація в державі відбивається на настроях та діях селян. Нема вже того запалу, патріотичного горіння, бажання працювали для держави. В "Просвіті" зі 115 чоловік залишилось 30. Але ще залишились люди, за якими повинно піти все здорове, совісне населення, що залишилось в селі. Не можуть перемогти хапуги, брехуни, лицеміри, бо цього не допустить Бог.

Школа працює за національною програмою. Ще з березня 1990 року завдяки о.Михайлові Якимцю в школі викладається релігія. В школі нема вже чужих символів. Школа і церква разом дбають про вихованням майбутніх громадян України. "Просвіта"¹ працює, робить свій внесок в утвердження державницької свідомості громадян України. У Ставчанах відзначаються Шевченківські дні, свято Матері, ювілеї проголошення незалежності України, вшановують пам'ять борців за волю України. Не забуває "Просвіта" про молодь, їздять з концертами, лекціями у військову частину у Липники, де більшість вояків - вихідці зі Сходу. Є в селі драматичний гурток, дуже добре, що там працює молодь. Правда, була спроба розколоти "Просвіту". Комусь вигідна колотнеча в селі.

На 1996 рік в Ставчанах було 720 дворів, в них проживало 2200 чоловік. Кількість населення зменшується. Смертність зростає (25-29 чол.), народжуваність останніх три роки стоїть на місці (24-26 чол.). Шлюбів щорічно відбувається 10-14. Усі мешканці села, навіть вихідці з польських сімен, вважають себе українцями. До війни було 4 сім'ї євреїв, 20 - поляків, решта українці. Євреї всі загинули в роки її світової війни. Половина поляків виїхала в Польщу, решта живе в селі, у 1811 році. Мова йде про те, що відремонтована церква Архангела Михаїла -дерев'яна, на дерев'яних підвалинах, під ґонтовим дахом. Коло неї стоїть дерев'яна дзвіниця, також на дерев'яних підвалинах та під ґонтовим дахом. До речі, ця дзвіниця була відремонтована у 70-х роках XX століття. У радянські часи на неї була дана охоронна грамота, яка зберігається у церкві. Церкву почали ремонтувати. Є в селі хрест, який громада поставила на честь 50-х роковин скасування панщини, тобто у 1898 році. Хрест освятив священик Максиміліан Струмінський, який працював у селі з 1885 до 1906 року. За роки радянської влади люди зберегли хрест від руїни - перенесли його на цвинтар. У 1992 році, при о.Михайлові Якимцю, хрест перенесено на історичне місце, тобто встановлено на трасі Львів-Самбір, при в'їзді на центральну вулицю села (подвір'я Фіалків), і освячено. Є ще могили січових стрільців, упорядковані у 1989 року. В 1989 році впорядкована символічна могила жертвам сталінських репресій, яку висипали у липні 1941 року, біля церкви. Ініціаторами були члени ОУН, а висипала могилу молодь усього села. В роки радянської влади могила була майже розсунена, бо комуністи добре розуміли, що вона символізує і про що нагадує. Але все ж ні в кого не піднялась рука остаточно зруйнувати цю могилу-символ. З ініціативи голови сільради у 1995 році на могилі, замість дубового хреста, який поставили члени товариства "Просвіта" у жовтні-листопаді 1989 року, встановленої пам'ятний хрест і плиту, на якій записано, що це пам'ятник; борцям за волю України. Однак, люди, які загинули в період між вереснем 1939 року і червнем 1941 року, не були борцями, це невинні жертви цього режиму, які були безпідставно ув'язнені або вивезені у Сибір, звідки мало хто повернувся.

Є ще в селі будинок, в якому протягом 1939-1944 років збиралася молодь, розучувала пісні, ОУН в підпіллі проводила свою роботу.

СВЯЩЕНИКИ, які праювали в с. Ставчани у церкві архистратига Михаїла:

1.  Іван Держко (народився 30.06.1810 р., помер 8.01.1881р.

40 літ священтва, похований у Ставчанах).

2.  Максиміліан Струмінський (совітник митрополичої консисторії, декан щирецький, прожив 71 рік, 46 років священства, похований у Ставчанах).

3.  Іван Божейко (народився в 1825 році, помер 11.XI. 1910 р, похований у Ставчанах)

4.  Іван Божейко (совітник митрополичої консисторії, народився 8.06.1860 р., помер 16 02 1935 р 49 років священства, похований у Ставчанах.

5.  Іван Ратич (у Ставчанах служив від 1937 до 1947 р

6.  Божейко Іван (служив у Ставчанах 1 рік, потім - у Любеш Великому)                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

7.  Тиховський

8.  Лящук

9.  Іван Недільський

10.Фітьо( 1957-1970 рр.)

11. Штурман (1970-1973 рр.)

12.  Знько Ростислав (1973-1982 рр. )

13. Іван Микитин (1982-1984 рр. )

14. Юрій Шміт (1984 р)

15. Володимир Мазур (6 років, до 1.01.1990 р.)

16. Різдва Христового 1990 року - церква знову греко-католицька, о. Михайло Якимець - монах-місіонер служив від 1990 року до травня 1993 року

17.  о.ІгорПапка (від травня 1993 року до 1997 року)

18.  о.Михайло Байдака (з 1997 року до тепер)

Переказ про вулицю Виздра

Записано зі слів Адама Мороза

Є в сечі Ставчани вулиця, яку називають Виздра. Зберігся досить правдоподібний переказ щодо назви.

У XV ст. місцева церква не була власністю громади, а пани здали її в оренду жидові Зельману. В неділю чи в свято люди збиралися біля церкви і чекали, коли приїде жид Зельман і відімкне церкву. Дорога до Львова через Басівку. На південному сході від села був горб, з якого добре проглядалася дорога на Львів.

На цей горбок висилали дітей зі словами: "Виздри, виздри!'\ "Виздри" означає поглянь, подивись, чи їде орендар Зельман. Пізніше вулицю , яка з'єднює церкву з горбом, назвали Виздрою. Зберіглася до нині гаївка, яка починається словами:

"їде Зельман, їде Зельман, А з ним Зельманова..."

ПЕРЕКАЗ ПРО ВУЛИЦЮ ЯНКІВ

Записано зі слів Михайла Янковського, який вважає себе нащадком козака Янка

Після війни під Віднем, у якій брали участь козаки під проводом Петра Сагайдачного, повернувся до Ставчан козак-каліка Янко. Чи був він вихідцем зі Ставчан - того не знає ніхто.

Оселився козак-нетяга на півдні села, на хуторі.

Цей хутір стали звати Янків. Так назвали і вулицю, яка веде від Ставчан до хутора. До речі, на цій вулиці дуже багато Янковських.

ПЕРЕКАЗ ПРО ВУЛИЦЮ КУСПІСІ

Цю історію розказав мені Павло Співак (мій двюрідний брат), а він в свою чергу почув її від стрийка (чи вуйка) Марисі Крупськової, цієї, що її син сьогодні І доцент у Львівській Політехніці.

Той чоловік вже давно помер, але він за Польщі теж цікавився історією рідного краю. Це не просто він так вигадав переказ, а мав навіть якісь архівні дані. У час Другої світової війни все те пропало.

Отже, 1340 року навесні помер останній Галицько-Волинський князь Юрій, його, найймовірніше, отруїли поляки у Володимирі Волинському, але у Львові ще залишився воєвода Львівський Дєтько, котрий ще досить довгий час утримував у Львові владу, не даючи оволодіти Львовом ані полякам, ані мадярам, котрі претендували на Львівський престол.

Мадяри йшли походом через Стрий, бо там був якийсь перевал, певно, що вони йшли через Щирець на Пустомити, пройшли через Глинну, через ліс і вийшли на ту місцевість, що ми тепер називаємо Буняки. Чому? А тому, що там були джерела, а з дороги треба було напоїти коней, дати відпочити людям, далі штурмувати Львів, а дорога на Львів була через Басівку.

У Львові переполох, бо йдуть війною мадяри. Воєвода Дєтько наказав робити у Львові арсенал і видати зброю

простолюдина

Чи просили допомоги у татар - невідомо, але могло бути і таке, бо ще Данило Галицький мав з татарами військовий договір.

Львівське військо напало вночі на стомлених мадяр, перебило охорону, побило мадярів і багатьох захопило в полон, продало в рабство тут місцевим багатіям, тому, вчасне ми знаходимо так багато мадярських прізвищ у нашій місцевості (Кусьпісь, Шала, Пакош, Фікташ, Бундякіт.д.)

Дуже то виглядає правдоподібно, бо є ще люди, котрі пам'ятають, то там був і старий цвинтар, котрий користувався поганою славою, бо там хоронили вішальників, топільників, бандитів. Кажуть, коли прокладали дорогу від Оборошина до Пустомит, трактор ще видирав кістки, знаходили навіть наконечники стріл..

Чому це місце назвали Буняками? Тому, що ім'я того воєводи, що вів мадірське військо, було Буняк. Буняками в нас називали половців, народ, що жив від південних степів України і аж до Середньої Азії.

Пізніше зі своїх земель їх вигнали монголи і дуже багато з них пішло в мадярщину, так що справа досить правдоподібна.

А в тому, що, наприклад, Кусьпісі - мадяри, сумніву нема зовсім,

Моя баба походила від Зимного, котрого ще і до нині називають мадярем. І мама мені все казала: "Міську, ми з мадярів". Я питав, з яких, вона не казала, бо і знати ніяк не могла.

Записано зі слів Михайла Москаля.

СЕЛО СВЯТКУЄ ЮВІЛЕЙ

/"Голос народу". 21 вересня 1996 року, № 54/] Біле покривало впало на землю і люди побачили Матір Божу. Здалося, що зараз вона зробить крок і піде] поміж усіма, роздаючи своє благословення. І було щось символічне у тому, що саме в день святкування 600-річчя ювілею села біля церкви було посвячено фігуру Діви Марії.

Стільки гостей, як того недільного дня, у Ставчанах не було давно. Зі Львова, Пустомит та навколишніх сіл прийшли люди, аби разом відзначити ювілей села. Після Служби Божої усі зібралися біля школи і голова сільської] Ради Степан Тимчишин відкрив свято. На імпровізовану! трибуну виходять поважні гості - народний депутат! України Михайло Косів, письменники Роман ІваничукІ Ніна Бічуя, голова районного товариства української мови їм. Т.Шевченка "Просвіта" Віра Васаган.

- У нашому селі з часу його заснування народилося і виросло 25   поколінь, - говорить Степан Тимчишин.  І Всього було за плином літ, топтали землю нашу орд» зазнали ярма і польського і московського. Але 600-річнЛ ювілей нашого села відзначаємо у вільній українській державі і теж в ювілейний для неї рік. І це символічно.

- Найбільшою святинею - хлібом - вітаємо усіх гостей на нашому святі, - дзвінко промовляє ведуча, а дівчаті вручають запашний коровай народному депутату Україні

Михайлу Косіву.

-  600 років тому появилася перша письмова згадки про наше село. - говорить вчителька місцевої школи Наталя Яріш. - За свою історію 18 разів воно булі спустошене татарами, але знову ставало з попелу 1 продовжувало жити. Бо жоден ворог не міг забрані у на найголовнішого - сили духу. Предки наші завжди дбали

50

про високу духовність і ми зберегли її донині, як зберегли про тих. хто не давав померти нашій гордості. Сьогодні ми не можемо не згадати вдячним словом родини священика Боженка - організаторів сільської "Поосвіти" братів Котовських, Івасиків, Михайла Куєшся які були організаторами ОУН, низько схиляємо нині готовії перед могилою січових стрільців: 120 їх поховано на нашому цвинтарі.

Наталя Яріш добре знає історію рідного села. По крупинках збирала її в архівах, записувала розповіді старожилів, хоче видати її окремою книжкою, аби майбутні покоління добре знали, якого вони роду-племені і чим мають гордитися.

Історія Ставчан має чимало славних сторінок. Та найменше, напевно, вписано їх за роки радянської влади. Бо було це село без сільради, про розвиток якого ніхто не дбав. Тому й не було побудовано ні клубу, ні школи. Але духовно ставчанці не бідніли ніколи. Саме тут сьогодні діє один з найбільших у районі осередків Товариства української мови ім. Т.Шевченка "Просвіта", який очолює Наталя Яріш, є драматичний колектив, свій хор. Нині село впевнено дивиться в майбуття і наполегливо будує його.

- Я тішуся, що ви сьогодні там численно зібралися і в церкві, і тут, - сказав народний детупат України Михайло Косів, - що ви не байдужі до своєї історії. її треба знати, бо нам ять пов'язує покоління з покоління, а відтак і весь народ. А ми мусимо єднатися, аби вберегти нашу свободу і незалежність, за які дорого заплачено. Маємо багату землю, славну історію, працьовиті руки, той жити маємо в добробут,. І там буде.

Щиро привітав ставчанців і гостей зі святом письменник Роман Іваничук.

-  Пригадую, як 7 років тому у Ставчанах зібралося так само багато людей на могилі січових стрільців. ї саме годі я повірив в те, що ми переможемо. Нині ми самі господарі і мусимо цим скористатися. 600 літ ви фактично були у неволі, але 5 років ми вже вільні і більше нікому не дозволимо завести себе в ярмо. Ваш ентузіазм не пропав, ви маєте високу національну гордість, а з такими людьми можна будувати могутню державу.

-  Усією просвітницькою громадою щиро вітаємо ставчанців зі святом, - мовила голова районного Товариства української мови ім. .Т.Шевченка Віра Васаган. - Я зачарована вашою громадою, вашим ентузіазмом.

- Ставчани у моїй пам'яті і в серці займають особливе місце, - розповіла колишня вчителька Марія Марич. - Тут я утверджувалась як педагог. Тут минули найкращі мої літа. Погляну на тополі, під якими нині стоїмо, і гіркий спогад сколихує душу. Люди ішли з церкви з пасками, а ми садили тополі і мене пік сором. Але ми змушені були підкоритися більшовицькій ідеології. Підкоритися, але не дати себе зламати. Ми жодного разу не програли духовної боротьби. І саме завдяки цьому маємо нині незалежну державу. Так, поки що нам важко, але хіба легко було тим, що полягли у борні за волю України? Я дуже рада, що на нашому святі є такі поважні гості, як Михайло Косів, Роман Іваничук, Ніна Бічуя і водночас боляче мені, що знехтували нашою громадою керівники району.

-  Сьогодні на цьому зібранні є багато таких, що не входять в число 2260, - сказав виходець зі Ставчан. викладач вільного українського університету у Мюнхені Михайло Присяжний. - Але ми вийшли з цієї священної землі і ніколи не забудемо її. П'ять років незалежності зробили нас красивішими, щасливішими людьми. І це  прекрасно.

- Майже 40 років я не був на цьому подвір'ї, - сказав полковник Мирослав Денис. - Я обрав долю військовика і нині хочу звернутися до молодих земляків. Будьте патріотами України, будьте порядними людьми, завжди готовими стати на захист рідної землі, її незалежності. Разом бережімо нашу державу.

Були цього святкового дня гарні слова, було багато гарних пісень, яких співали і ставчанці, і гості. Привітати сусідів і словом, і піснею приїхали жителі Бартатова Городоцького району на чолі з головою сільради Олексієм Базарником, хорові колективи з Оброшино, Зимної Води, Пустомит, Полянки, гарну програму підготував вокальний ансамбль місцевої школи "Сині роси".

До пізнього вечора лунали музика і співи, молодь танцювала. Село відзначало свій ювілей. Незалежне село у незалежній державі.

Лілія Москаль, студентка факультету журналістики Львівського держуніверситету

Відшуміло свято, затихли розмови про нього і село стало жити своїми щоденними клопотами, рідше -радощами.

Клопотів таки багато. Головна проблема - нема роботи. Не виплачують зарплат, пенсій. В селі голова п. С.Тимчишин захворів на ''зоряну хворобу", вважав себе рівним хіба що Президенту. Шукає собі спільників-друзів у різних організаціях. Депутатом Оброшинської сільської ради став, будучи висунутим ТУМ ім. Т.Шевченка в Ставчанах. Потім вступив в КУН, всім прокручував виступ п. Слави Стецько на одній із зустрічей з кунівцями Львівщини. На час, коли підійшли вибори і 998 року, він вже був членом ОУН в Україні, яку очолював Іван Кандиба. "Просвіта" підтримувала на виборах до Верховної Ради України Левка Глухівського, сільська рада - Віктора Пензеника. Не важливо, як голосувати, важливо, хто рахував голоси. Комісія була вибрана головою сільської ради без погодження з громадськими організаціями.

Село мовчало, дрімало, але не спало. Коли "Просвіта" 15 лютого 1998 року організувала схід села і висунула кандидатом на посаду сільського голови Сидорука Миколу, колишнього директора дослідного господарства "Оброшино", то село підтримало, не дивлячись на присутність п. Тимчишина.

Через пару днів у неділю п.С.Тимчишин організовує схід села, на якому мали висувати ще кандидатів на цім посаду. Так і сталося. Висунули ще три кандидатури: Качмарика Зеновія, Тимчишина Степана та Свідерка Івана. Більшістю голосів люди прогосували за Качмарика Зеновія члена КУНу, жителя с. Ставчани, з родини Качмариків, які були членами ОУН, потім УПА. Котрі не загинули, то були вивезені в Сибір. Потім повернулися, але не додому, а на Полянку. Лише в 70-х роках їм вдалося повернутися до рідної хати.

Але С.Тимчишин не здався, він став кандидатом через самовисунення. Підписи за нього збирали члени ОУН -кандибівці. Також через самовисунення став кандидатом Свідерко Іван – ветлікар, Сидорук М.І, коли почув, що є достойні кандидати, жителі Ставчан, зняв свою кандидатуру...

На виборах, не дивлячись на агітацію, провокації, сільським головою став Качмарик Зеновій. Депутатами Пустомитівської районної ради - директор школи Бурбан Степан і вчителька Ставчанської СШ, голова товариства "Просвіта" Наталя Яріш.

Після виборів село ожило, у людей з'явилась надія, що щось зміниться. І дійсно, змінилося. 3.Качмарик зразу ж після виборів створив виконком із людей, які хотіли реалізувати його передвиборну програму в життя. У селі організовано осередок КУНу. Ожила робота у "Просвіті", бо при попередньому голові просвітянам доводилося ходити до голови сільської ради за дозволом провести свято Тараса Шевченка і шкільній їдальні, бо Народного дому в селі не було. Такого не дозволяли собі навіть керівники-комуністи в радянський час.

Оскільки зараз така економічна ситуація, що будувати Народний дім нема можливості, то депутат Пустомитівської райради Наталія Яріш разом з сільським головою при допомозі районної державної адміністрації взяли в оренду приміщення промтоварного магазину, яке було закрите кілька років, під Народний дім. Молодь зібрала 340 гри., трохи дав священик о. Ігор Папка, за ці гроші купили цемент, фарбу, сітку на магазинні вітрини. Роботу виконувала сама молодь, приміщення огородили, і вже на Зелені свята 1998 року освятили приміщення. На свято зійшлося дуже багато гостей. Люди стояли і на подвір'ї, бо приміщення (100 м ) всіх не вмістило. На святі було присутнє районне начальство: голова райдержадміністрації Мирон Мельник, голова районної ради Василь Надворний, голова райспоживспілки Богдан Качмарик, голова районної організації товариства "Просвіта" Віра Васаган. Виступив художній колектив Львівської залізниці "Чотарі", під керівництвом Михайла Панчишина. В той день Михайло Панчишин дав згоду очолити самодіяльний фольклорний колектив товариства "Просвіта", який був організований ще у жовтні 1989 року. За цей час колектив зазнав злетів і принижень, але вижив і дожив до цього. що може працювати вільно, із задоволенням. Михайло Панчишин - людина творча, хороший керівник, вимогливий. Має багато програм. До роботи у колективі залучили людей старших, молодь і дітей. Всього колектив нараховує 40 чоловік. Перший виступ з новим керівником був на День Незалежності України 24 серпня 1998 року Далі було Свято врожаю. На святі був голова обласної "Просвіти", зав.відділом культури Львівської облдержадміністрації п. Роман Лубківський, працівники Пустомитівського відділу культури. Всі були задоволені побаченим. Програми неповторні. Чи це "Різдвяна ніч", чи "Нема гірше, як неволі../' (до роковин Тараса Шевченка), чи "Пластуни" (до 10-річчя відновлено "Пласту"), чи "Ой на Івана, ой на Купала", чи вистава "Невольник" за твором Т.Шевченка, чи "Під хрест Твій стаю"' (страсні пісні), чи "Українська пісня і Просвіта" (до 10-річчя відновленої -Просвіти" в селі Ставчани), чи до чергового ювілею УПА - "Зродились ми великої години" - всі викликають цікавість і захоплення гладачів.

Просвітяни не обмежуються тільки виступами вдома. Були і в сусідніх селах: Оброшині, Лісневичах, Підгайцях і в Пустомитах. Найчастіше і найбільш радо ідуть у Липники, у військову частину, з якою зав'язалась дружба через полковника Михайла Татоша, який є депутатом Пустомитівської районної ради. У цій військовій частині служать хлопці з цілої України. Просвітяни розказують воякам історію України, про звичаї українського народу, зрештою, говорять з ними по-українськи. Щорічно на Великдень, коли святять паски, у Ставчани на запрошення товариства   "Просвіта"   та   церковного   братства приїжджають вояки українського війська з в/ч Липники.

Ставчанці вже це сприймають як належне і готуються до приїзду хлопців. Кожен ділиться чим може. Хлопці бувають у церкві, бачать сам обряд освячення - і везуть в частину освячене. За всю цю роботу керівництво частини неодноразово нагороджувало Ставчанську "Просвіту" грамотами. Є навіть "Почесна грамота за підписом генерала-полковника О.Стеценка, одного із заступників міністра оборони України. Почесна грамота за підписом голови Львівської обласної "Просвіти". Все це надихає просвітян, вселяє віру, що їхня праця потрібна.

"Просвіта" працює так, як і до 1939 року. Тобто нема спонсорів, роботу керівника оплачують самі просвітяни всі кошти, потрібні для роботи, також за рахунок членів " Просвіти" . Вже добре хоч те, що з районного бюджету виділено гроші на зарплату директору Народного дому 0,5 ставки. Добре хоч ввели у штат гаку одиницю а і о цілий рік працювала людина на громадських засадах. А нині за так ніхто не працює, хіба просвітяни?!

Спонсорів нема де взяти, бо підприємців своїх нема. Працює цех по очистці олії "Соняшник", власник Іван Залізний, кафе-бар, власник Петро Калагурський, магазин "Фенікс"', власник Зеновій Поломаний, приватний магазин Воньо Галини, орендний - Гасюк Лесі, але вони кажуть, що податки з’їдають прибутки, дадуть трошки одиноким, престарілим і багатодітним до свят - і все. А для "Просвіти" чи футбольного клубу "Чайка" грошей нема. Але, маємо надію, все так не буде. Сільський голова п. Качмарик помалу але настирливо добудовує адміністративний будинок, в якому вже розміщено медпункт, стоматологічний кабінет, аптеку, сільську раду, АТС.

Біля церкви ще в радянські часи було поставлено дерев'яний (фінський) будинок, в якому була розміщена бібліотека і філіал музичної школи. Пусті дві кімнати віддали під приватний магазин Поломаному Зеновію. І от одної ночі 2000 року у Великодній піст хтось підпалив приміщення. Згоріло все, а найстрашніше - згоріла книжка і хліб. У кого піднялася рука - невідомо досі. Не хочеться вірити, що це зробив хтось із наших людей, але ж само не загорілося ?! Тепер ще проблема - де розмістити бібліотеку? Є ще чотири кімнати вільних в адміністративному будинку, але на завершення цієї частини будинку районна влада не виділяє грошей. Цілий 2000 рік пішов на вибивання цих коштів, але нічого не вийшло, бо завжди з'являються непередбачені витрати в районі. На цей рік у районному бюджеті виділено гроші на завершення будівництва цього будинку. Книги є, стелажі теж. Проводиться в селі телефонізація. Вже проведено лінію і підведено до будинків у південно-східній частині села.

Проблемою нашого села є земля. Люди працьовиті, тримають багато худоби, а землі мають мало, бо землі належать Аграрній Академії, а їх по закону не можна розпайовувати. хоч у Ставчанах ще є немало людей, які можуть показати межі землі своїх дідів. Цим питанням займаються сільський голова Качмарик З.М., депутати, члени виконкому. Знайдено порозуміння з директором НДІ '"Оброшино" п. Павлом Музикою та директором господарства п. Володимиром Патриком. Можливо, невдовзі буде роздано землю людям. Надія є, бо районна адміністрація обіцяє допомогти.

Є у селі Футбольний клуб. Голова - Олег Мазепа. Хлопці самотужки тренуються, мають досить добрі результати, не раз вигравали кубок району. Звичайно, змагатися з такими командами, як містківький "Світанок", якщо врахувати можливості їхніх спонсорів,

важко.

Священик Ігор Папка виїхав до Америки. На його місце призначено о. Михайла Байдаку. Завершено зовнішній ремонт церкви, дзвіниці, який через 11 років буде 200 років. При церкві працює Марійська дружина, яка готує цікаві програми до релігійних свят.

С затишшя у роботі партій, але   вони активізують свою роботу ближче до виборів. Радують успіхи в навчанні великої частини молоді. Батьки стараються з останнього, аби їхні діти вчилися. Щороку все більше і більше випускників школи поступає на навчання у вищі і середні спеціальні навчальні заклади. Випускники 1998р. - 22 чоловіки, поступили всі. Багато обрало духовну семінарію. У духовній семінарії в Рудно вчаться Кошик Ігор, Червінський Ігор, Городиський   Михайло, Тузяк Василь, Тимчишин Роман, а Тимчишин Богдан - в Америці. Якщо врахувати, як вони вчилися, з них будуть справжні священики, патріоти свого народу. С й такі, що привозять зі Львова "іншу" науку - гру в карти на гроші та інший "бізнес". Але хочеться вірити, що це шумовиння знесе вода, як знесе все те погане, що є у нашій державі. Небагато є людей у селі, які хочуть працювати для села, не шукаючи особистої вигоди. Але є! До таких слід віднести Куспіся Ярослава (Маланку). Він прекрасний спеціаліст.  Майже всі роботи, які виконувалися в адмінбудинку, він виконував безкоштовно. Допомагає "Просвіті", хоч не є її членом.

До червня 1999 року в нашій церкві Архистратига Михаїла працював священник Ігор;я Папка. Крім того, він ще очолював канцелярію Греко-католицької церкви в соборі святого Юрія. За час його роботи нашу парафію відвідали такі знаменитості, як кардинал Мирослав-Гван Любачівський, єпископ Любомир Гузар, єпископ Юліан Гбур, єпископ з Франції, а за священника о.Михайла Якимця були у нас єпископ Филимон Курчапа та єпископ Володимир Стернюк. Вони молилися в нашій церкві, залишили сліди в душах людей.

Вчителька української літератури Яріш Н.О. запросила в школу письменника, лауреата премії Тараса Шевченка Романа Іваничука і провела читацьку конференцію по його творах. Це було в березні 1998 року. Ця зустріч незабутня. Виготовлено альбом "Історія "Просвіти" в документах та фотографіях", де вміщено зібрані матеріали. В школі є музей, створений вчителями. Таким підійшло село до 2001 року, року 10-ої річниці незалежності України, 605-ої річниці з часу першої згадки про нього.

На 1 січня 2001 року в селі жилих будинків - 710. в них проживає 2179 чоловік. Кількість населення скорочується. Тільки за 2000 рік померло 33 чоловіки, а народилося тільки 17.

За два місяці 2001 року померло 14, а народилося - 3. 60

Яка причина? Чорнобиль!? Вмирають молоді люди, в основному 40-50 років. Проблем багато: безробіття, низькі зарплати, виїзд молодих людей за кордон. Покращилося становище з виплатою мізерних зарплат вчителям та медикам, пенсій - пенсіонерам з приходом Віктора Ющенка в уряд. А чи довго так буде? Як буде далі? - Ці питання мучать людей. Нема спокою в державі - нема спокою в душах людей. Адже ставчанці в більшості голосували за Леоніда Кучму, бо це були вибори без вибору. Людям соромно за свій вибір не тільки через "касетний скандал", а через домовленості з президентом Росії В.Путіним, які, на думку більшості, ведуть до втрати Україною незалежності. Хочеться вірити, що цього не станеться. Невже марними були муки, страждання нашого народу в боротьбі за незалежність?! Віримо, що ні. Цього не допустить Бог. Надіймось на Нього, на Його справедливість, і Він нам допоможе у III тисячолітті від Різдва Хрестового стати в рівень з найбагатшими державами світу. Бог і Україна вічні.

Кінець

Епілог

Час рікою пливе…

Час невблаганний, його не зупинити, ні пришвидшити. Хоч, кажуть люди, так швидко, як зараз, він ніколи не біг. Все бігом. Швидко весною садять, швидко збирають, дуже молоді одружуються, і дуже молоді вмирають. На жаль, так.

У 2002 році вийшла книжка Наталії Яріш «Ставчани. Нариси історії села».

Відбулася презентація, на яку приїхали голова Львівської обласної «Просвіти» Ярослав Пітко, який допоміг, щоб книга вийшла друком, почесний голова Львівської «Просвіти» письменник, лауреат премії ім..Тараса  Шевченка Роман Іваничук, голова Пустомитівської районної «Просвіти» Зеновій Гаєцький, голова Пустомитівської районної державної  адміністрації Мирон Мельник, на жаль, вже покійний, який дуже багато хорошого зробив у районі і у Ставчанах, депутат Львівської обласної ради Володимир Парубій. Жителів села прийшло дуже багато, всі з нетерпінням чекали, коли візьмуть до рук книжку про своє село, першу, бо до того часу ніхто за це не брався. Взяли…і почали гортати, шукаючи прізвища свої, своїх рідних чи сусідів. Відразу обговорювати, що так, а що ні, а чому не вказано імен людей, які вкрили село неславою. Безліч питань.

З цього заходу є фотографії, які можна переглянути.

Пізніше появилася книжка Богдана Закалика, журналіста, родом зі Звенигорода, про судовий процес  над членами ОУН, які брали участь у збройному нападі на пошту в Городку Львівської області у листопаді 1932 року. Серед них був ставчанець Михайло Куспісь. Книга називається «Над Львовом чорна хмара…» Це початок пісні про страту Біласа Василя і Данилишина Дмитра.

Над Львовом чорна хмара туманом залягла.

Там двох братів-українців тяжка судьба взяла…

Книжка цікава, читається легко.

Члени Марійської дружини при церкві Архистратига Михаїла у Ставчанах спільними зусиллями підготували і видали книжку «Ми діти твої, Богородице». Найбільше праці вклали Марія Дацишин, голова Марійської дружини, та Наталія Демчишин. У книзі вміщено не тільки розповідь про життєдіяльність дружини, а і творчий доробок членів, бо багато з них пишуть вірші.

Поряд із Дібрівками, селом, яке входить до складу Ставчанської сільської ради, є дачі. Багато дач. Десь коло 2 тисяч. Вони розташовані як на урочищі «полянки», яке належить до Ставчан, так і на землях Городоцького району. Вище написано, що Дібрівки і Підгайці (Ферданівка) – це крайні села Пустомитівського району, межа з Городоччиною.  Там, на дачах, тепер живуть люди. З різних причин. Лишили квартири дітям у Львові чи купили дачі і живуть. Є світло, вода, поруч ліс – є дрова.

Живе там і чудова родина  Таїсії і Богдана. Прізвище їхнє – Кіт. Пані Таїсія – директор Львівської гімназії міжнародних відносин. Пан Богдан – працівник Львівської мерії, тепер – приватний підприємець. Сини економісти, мають свій бізнес.

От ця сім’я зробила добру справу: на дачах побудувала капличку і освятила в день Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста. Пізніше до цієї благородної справи підключилися і інші дачники. Це їх спільний дім молитви. Час від часу туди їде священик зі Ставчан і молиться разом із дачниками, йде туди дехто з Дібрівок.

У 2009 році вийшла книжка «Жертви за незалежність». Автор – Анна Ґошко-Кіт. Це мати пана Богдана Кота. Коли читаєш цю книжку, кров холоне в жилах: які муки витерпіли наші люди на московській каторзі! Бог зберіг пані Анну, дав можливість повернутися в Україну, записати всі ті страхіття.

Аж не віриться, що людина може таке витерпіти і не зламатись. Як треба любити Бога і Україну!

Пані Анна написала ще одну книгу, але видати не встигла, бо відійшла у кращі світи. Син Богдан готує книгу до друку.

Жителі Ферданівки (Підгайців) завжди відзначалися тим, що в церкві їх було найбільше. А від церкви вони на відстані 3-5 кілометрів.

З ініціативи Дідуха Михайла Миколайовича (вулична назва – Лукашів) і його сина Тараса у Підгайцях побудували капличку. До цього почину приєднались всі жителі цього села. Освятили у липні 2003 року. Тепер у них є 2 храмових празники: на Михаїла (21 листопада) і на Івана Хрестителя (7 липня). Паски святять біля каплички, дуже часто священик зі Ставчан іде туди відправляти певні служби. Збираються всі: і старші, і молоді, і діти. Отець радо відгукується на запрошення, бо розуміє, як тим людям, які не можуть прийти до Ставчан до церкви, потрібна духовна молитва.

А з якою любов’ю люди доглядають свою святиню! А найбільше там хазяйнують Марія Цимбала і Наталя Ковалик. Хай їх благословить Господь!

В селі багато здібних людей. Вчитель історії Степан Долик вийшов на пенсію і почав писати вірші. Вже видав 4 збірки. «Запах рідної землі», «Засвітились свічками каштани», «Акорди осені», «Сповідь». Пише, шукає спонсорів…і видає.

Можна по-різному дивитись на це, але хто може краще, хай зробить. Судити легше, ніж щось зробити самому.

Це також стосується книжки «Ставчани. Нарис історії села». З часу виходу книжки минуло 10 років. Але чомусь досі нема нічого більше. Нема кому? Ні! Це не так! Адже тільки в школі працює 3 історики, 5 живе в селі, серед них 1 кандидат історичних наук, один кандидат археології. Вже пора, щоб була написана історія села, а не короткий нарис!

Пора створити музей історії села, написати історію школи, зібрати відомості про її випускників, зрештою, залучити їх до життя села, використовуючи їхні знання, досвід та можливості.

Може, так і буде.

Змінюється світ – змінюються і Ставчани

В селі поміняли назви кутків, назвали їх вулицями і дали імена.

1)     Прадавня Виздра має три вулиці, які названі іменами Володимира Івасюка, Маркіяна Шашкевича і Польова

2)     Будинки – вул.. Василя Стуса

3)     Куспісі – вул.. Лесі Українки

4)     Вулиця – вул.. Тараса Шевченка

5)     Яньків – вул.. Залізнична, вул.. Івана Франка, вул.. Бічна Т.Шевченка, вул.. Василя Стефаника, вул.. Степана Бандери.

6)     Заміст – вул.. Львівська, вул.. Бічна Львівська, вул.. Біла Гора, вул..Зарічна

7)     Гинди – вул.. Миру

8)     Закуття – вул.. Галицька, вул.. Зелена, вул.. Максима Кривоноса, вул..Крива, вул.. Івана Гонти, вул.. Лугова, вул.. Окружна

9)     Мар’янівка – вул.. Злуки

10)                село Дібрівки – вул.. Петра Сагайдачного, вул.. Бічна П.Сагайдачного

11)                село Підгайці – Ферданівка – вул.. Данила Галицького, вул.. Івана Франка.

Мар’янівка – це новобудови 80-х років ХХ ст.. Після Чорнобильської  катастрофи на Сході України для переселенців з Чорнобильської зони будували село Мар’янівку. Комусь із жителів нового кварталу, яке поряд з Гиндами, сподобалась, певно, назва Мар’янівка і вони собі так назвали, хоч жодного Мар’яна там на той час не було. Зараз це вулиця Злуки.

Назви всіх кутків гарні, але спитай будь-кого зі ставчанців, де яка з названих вулиць знаходиться, мало хто скаже; не кожен, якщо не мав справи з документами, де треба вказати адресу, скаже навіть, на якій він вулиці живе.

Досі живуть старі назви кутків, вулиць, полів. Є нові назви, які появились у радянський час. Багатоповерхові будинки називають «колгоспом», хоч ніякого колгоспу давно нема. Після колгоспу був радгосп, потім – дослідне господарство «Оброшино». А назва «колгосп» лишилась, як і назва «тракторна бригада», «селекція», хоч їх також вже нема.

Помінялись у Ставчанах прізвища, імена людей. Із тих прізвищ, які мали ставчанці ще із 18 ст., багато залишилось, а багато просто стали вуличними назвами. Нема вже прізвищ Жербух, Кметь, Базарник, Сухар, Кадило, Шпортайло, Гинда, Лучка, Савка. Але є такі вуличні назви. По прізвищах рідко кого називають. Так Жербухи – це Панахиди, правда, не всі, Гинди – це Куспісі. Савка – це Підлісецький, Сухар, Сухий – це Мазепа.

Появились в селі нові люди з новими прізвищами. Перша хвиля – це переселенці 50-х років 20 ст. за Сталіна, коли силою виганяли українців з їхніх батьківських земель і переселяли в Радянську Україну, а на їхні землі поселяли поляків.

Про них є інформація вище.

Друга хвиля – молодь, коли отримала після колгоспного кріпацтва паспорти (60-ті роки 20 ст.) і пішла у м. Львів на роботу – на заводи, фабрики, які потребували робочих рук. Дівчата виходили заміж за чужих хлопців, а хлопці радо женились на ставчанках, бо гарні, роботящі, та й, чого гріха таїти, Львів під боком. То тобі не Турка чи ще далі.

Так у селі появились поряд із українськими прізвищами (Баштаник, Івашкевич, Боровець, Стець, Лучак, Присяжнюк, Лісович, Чорній, Назарук, Береза, Мелешко та інші) російські (Ситніков, Горохов, Зухов, Стецьков, Кухнєцов, Кагітін), є навіть азербайджанець Бахрамов Огли.

Що до імен, то переважають християнські, бо людей іншої віри в селі нема. Навіть один мусульманин, одружившись з нашою дівчиною, охрестився. Дочку ж назвали Вікторією, бо в той час це ім’я було модним. Дехто з батьків  хрестить дітей за іменами своїх рідних. Є Олексійки, Петрусі, Катрусі, Марічки, Софійки, Соломійки, Ромчики, Богданчики, Тарасики, Олежики, Наталі, Надійки, Анастасійки, Орести, але є вже імена, яких ніколи не було в нашому селі. Це Дем’ян, Артем, Діана, Каріна, Роксоляна. Повернулися забуті імена: Максим, Вероніка, Данило, Матвій, Денис.

В радянський час називали Світлана, Зоряна, Руслана, Руслан, Віктор.

Відбулися зміни в селі. За час головування Качмарика З. М. збудовано адміністративний будинок, в якому знаходиться сільська рада, пошта, Ставчанська лікарська амбулаторія, АТС (телефонна станція).

Ставчанська лікарська амбулаторія Загальної практики сімейної медицини заснована на базі ФАПу с. Ставчани.

Відкриття відбулося 23.10.2004 року.

На той час кількість населення було 2200 чол.

Головний лікар – терапевт Хитрень Мар’яна Орестівна. Лікарі – педіатр, стоматолог, працює лабораторія, проводяться фізпроцедури, є досвідчений фельдшер, медсестри, карета швидкої допомоги. Всього працює 12 чоловік. Бракує аптеки. Була, але пропрацювала не довго. Кажуть, малоприбуткова. Можливо, близько Львів. Мабуть, купують ліки там.

При головуванні Качмарика З. М. збудовано в селі Ставчани Народний дім. Правда, здали його в експлуатацію аж у 2008 році. Є директор Народного дому, художній керівник. У цьому ж приміщенні розміщено сільську бібліотеку, книжок є достатньо і багато сучасних видань. Були б бажаючі все це багатство прочитати.

У грудні 2010 року розпорядженням Пустомитівської районної державної адміністрації Ставчанську середню школу І-ІІІ ступенів реорганізовано у Ставчанський Навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад Пустомитівського району Львівської області с. Ставчани».

Це дасть можливість малюкам від 2 років бути під наглядом  спеціалістів. Зараз займаються діти віком від 5 років. Для менших ще не створені належні умови. П’ятирічки навчаються у церковному будинку (приборстві), яке збудоване ще в 1994 році і освячене отцем Михайлом Якимцем. У ньому є велика зала, де можна провести і збори, і інші заходи, бо на той час не було такого приміщення, де би могли зібратися люди. Отець Михайло Якимець хотів, щоб була зала для занять з дітьми. Так воно і є. Там займаються діти-п’ятирічки, проводить свої збори «Молодіжна спільнота», про яку піде мова пізніше. В приміщенні тепло. Це приборство є власністю громади. В ньому може жити священик, якщо забажає. Місця є достатньо.

У НВК працює 28 вчителів, навчається 210 учнів. Школа дає хороші знання, за рейтингом серед 30 середніх шкіл району займає 6-7 місце.

Приміщення, в яких знаходиться школа, старі. Одному корпусу більше 100 років, другому – 70. Вже кілька років тому фірмі «Оліяр» - «Майолі» було віддано землю під її потреби, а за це фірма мала добудувати школу. Навіть був складений договір, за яким до 1 вересня 2009 року школа мала бути здана в експлуатацію. Все йшлося до того. Потім наступила криза. Економічна чи духовна?! Але школу припинили будувати. Потім настали страшні часи, які розділили село. Власники фірми сказали, що вони не будуть добудовувати школи, якщо їм сільська рада не дозволить розширювати виробництво.

Зараз «Майола» займає площу 8,3 га. Це  в центрі села, поряд, межа в межу, стадіон, школа, двісті метрів – церква, хати Виздра і Заміст – поруч. Будується «Завод по переробці олійних культур». Планується запуск до 2013 року. Котельню теж будують. На її енергії буде працювати завод. Щоденно в котельні мають спалювати вагон (70 т) вугілля. Власне, це і збурило людей. Було кілька зборів, громадські ради, які тільки розсварили жителів села. Між власниками «Майоли» і селянами нема згоди. Зрештою, деякі наради були зняті на відео і розміщені в Інтернеті. Всі бажаючі мали можливість побачити це.

Були представники Львівського телебачення, але їх репортажі були цензуровані на користь представників фірми «Майола».

В селі люди створили «Комітет порятунку села», який очолив підприємець Білик Роман.

Сільський голова Панахид Петро головує вже другий термін. Більша частина людей повірила його обіцянкам перетворити село Ставчани в село європейського типу. Гарні обіцянки і не більше. Петро Петрович тісно співпрацює з керівництвом «Майоли», і всі їхні побажання виконує як накази.

Поскільки не вийшло порозумітися з селом, з членами «Комітету порятунку села», винесли питання на сесію сільської ради.

Сесія була відкрита. Крім депутатів, були представники фірми, жителі села. Не дивлячись на переконання  про перспективи розвитку села від тісної співпраці з «Майолою», більшість депутатів проголовували проти розширення підприємства і побудови нового заводу та котельні.

На жаль, це рішення сесії відмінив прокурор району. Видно фірма дала йому вагомі докази на свою користь, які, можна тільки догадуватись.

Наступна сесія сільської ради дала вже результат, бажаний сільському голові і фірмі «Майола»: 12 депутатів із 17 проголосували за розширення будівництва. Всього є 16 депутатів і голова.

Ось їхні імена, історія не має їх забувати. За це рішення їм прийдеться відповідати перед наступними поколіннями, власними дітьми і совістю, якщо вона в них є. А може, прокинеться?!

1.     Панахид Петро – сільський голова

2.     Голубець Іванна – секретар

3.     Полюга Роман – депутат (Підгайці)

4.     Блащак Роман – депутат (Підгайці)

5.     Лемішко Оксана – депутат (Дібрівки)

6.     Романюк Ярослав – депутат (Дібрівки)

7.     Дідик Тарас – депутат (Куспісі)

8.     Панахид Назар – депутат (Куспісі)

9.     Кузнецов Михайло – депутат (Виздра)

10.  Возняк Ігор – депутат (Мар’янівка)

11.  Свідерко Іван – депутат (Виздра)

12.  Небога Орест – депутат (Закуття)

13.  Мазепа Олег – депутат (Заміст)

14.  Панахид Ольга – депутат (Закуття)

15.  Єдинак Михайло – депутат (Вулиця)

16.  Бочуляк Андрій-Орест – депутат (Якьків)

17.  Тимчишин Михайло Богданович – депутат (Закуття)

Перед початком голосування хтось із зали закликав депутатів не приймати участі у голосуванні. Вийшли з зали Блащак Роман, Лемішко Оксана, Романюк Ярослав, Дідик Тарас і Панахид Назар. Лишилося 12 чоловік, 11 – проголосувало за, 1 – проти. Але рішення позитивне для фірми «Майола» є. Несподіванки не сталося. Більшість тих депутатів працює на фірмі, а кількох елементарно купили. Бо як можна пояснити їхнє голосування?! Адже в селі зібрані підписи по хатах, хто за, а хто проти розширення заводу. Більша частина людей проти, за є ті сім’ї, члени яких працюють на «Майолі». А працює 178 чоловік.

Люди розуміють, що заводу не треба забирати, хай люди працюють, бо нині знайти роботу не так просто. А сім’ї годувати треба.

Селяни проти розширення заводу, проти побудови котельні на спалювання вугілля. Кажуть, скоро у Ставчанах навіть горобці будуть чорні. 

Хоч сільський голова і представники фірми запевняють, що будуть працювати очисні споруди. Як вони працюють зараз, село знає. Від «Майоли» тече потічок, який впадає в річку Ставчанку. Він пролягає через шкільне подвір’я. Для спокою, потічок сховали в труби, зверху засипали землею, тепер ще засіють травичкою; а далі час від часу у Ставчанці тече щось таке, що навіть у цьогорічні 30⁰ морози річка не замерзала. Коли люди звертаються у контролюючі органи, то відразу впускають струмінь чистої води і вона несе цю нечисть далі. Благо, є телефони. А у кого є гроші, той і все контролює. Тому люди не вірять в обіцянки, в те, що все буде екологічно чисто і безпечно для життя людей.

Між фірмою «Майола» і сільською радою складено договір, інвестиційна угода, що буде зроблено в селі. Знову обіцянки. Дещо виконують. Освітлено сільські вулиці. Правда, кажуть, що це зробив Богдан Дубневич, який готується стати депутатом Верховної Ради України. Добудовується школа, яка мала бути здана в експлуатацію ще 1 вересня 2009 року. Тепер гарантують, що до 1 вересня 2012 року. Поживем – побачим.

Цікаво, що ще треба віддати у селі, чим поступитися, щоб було виконано обіцяне?

А які у нас дороги? Коли до них прийде час і гроші, щоб їх зробити нормальними?

Може, і будуть, бо світло вже є.

Але при такій екології невідомо, чи буде кому по тих дорогах ходити? Хіба навезуть китайців.

Хоч сільський голова Панахид Петро дивиться на все з оптимізмом. Планує очистити русло Ставчанки. Поставлено 24 контейнери по селу для збору сміття. Централізовано щотижня вивозять. Каже, що будуть контролювати за викидами заводу.

А чому ж до цього часу не зареєстрований «Комітет порятунку села»? Що в тому є небезпечного, що незалежні екологи (а такі є в «Комітеті…») мали б доступ на фірму? Голова все робить для того, що «Комітету…» не зареєстрували.

Нема у нашій державі закону, за яким би можна відкликати депутата чи іншу виборну особу. А сам не вступиться ніхто чи не може, бо, певно, комусь щось винен. Хто знає?! Але так є. Село клекоче. Згоди нема. Нема віри в майбутнє.

Як можна вірити керівникам фірми, які недавно були в «Нашій Україні», на попередніх виборах у «Сильній Україні», а нині – це ж «Регіони». Хто господар фірми, не знає ніхто. Ніби Іван Залізний. А документи підписує Олійник В. Хто це? Хто його бачив? Буває С. Тігіпко на заводі. Кажуть, він власник. Не дивно, що вся влада (село, район, область), міліція, прокуратура, суди, журналісти глухі і сліпі, коли до них звертаються люди зі своїми проблемами, які пов’язані з розширенням заводу.

Але всьому є початок і є кінець.

Час все розставить на своє місце, буде видно, чия правда і чия кривда.

Може, дійсно сільський голова – патріот і дбає про майбутнє свого села, а люди темні і не оцінюють того. Може?

Є і позитивний досвід, вартий уваги. Діє у Ставчанах, зокрема на Дібрівках, Українсько-канадійська програма по покращенню молочного сектора України. Це вигідно для людей, особливо зараз, коли селяни масово випродують худобу, а тут є сім’ї, які утримують по 2-3 корови, телята, нетелі. Діє електропастух, допомагають добривами, провели на пасовище воду. Європа!

Сільська рада за дорученням сесії розробила герб села. Розробник – Роман Крупа, дизайнер-геральдист ПП «Символіка».  До речі, житель села Ставчани.

Власники «Майоли» Іван Залізний і його дружина Ірина Залізна, корінна ставчанка, подарували кожній сім'ї Святе письмо – Біблію. Видання Українського біблійного товариства, Київ – 2011. Переклад на українську професора Івана Огієнка. За це їм дяка від людей.  Хочеться вірити, що вони це зробили щиро. За все в житті треба платити. І за добре, і за зле. «Що ти зробив одному з моїх братів найменших, те ти мені зробив», - сказав Господь наш.

Розвивається у селі спорт. Є два футбольні клуби. ФК «Чайка» грає в ІІ обласній лізі по футболу, ФК «Ставчани» - ІІ ліга по футболу в Пустомитівському районі. Тренує обидві команди Кутельмах Михайло, корінний ставчанець. Спонсорує «Майола», але часто на виїзди хлопці платять свої гроші. Добре, що хоч тренер має зарплату.

Партійне життя майже без змін. Хіба партії поміняли назви. Появився «Фронт змін», «Свобода», «ХДС», «За Україну», «Батьківщина». Майже ті самі люди кочують з партії в партію, а їх усіх можна зібрати в один автобус. А про «Батьківщину» вже й не чути. Не вигідно, враховуючи становище Юлії Тимошенко. Побачимо перед виборами. Люди до партій ставляться скептично.

Єдина установа, яка дійсно має повагу в селі, – це церква. Назвати Ставчани дуже релігійним селом не можна. Правда, всі греко-католики. Одна конфесія. Гроші на церковні потреби дають. Вже вкотре відремонтували церкву. Відреставрували іконостас, покрили його сусальним золотом, поміняли вікна, провели сигналізацію, зовнішнє освітлення, приводять до ладу площу, виділену під новий цвинтар, а це все гроші і то не малі. Щонеділі люди жертвують на церкву в честь днів народжень, іменин чи інших важливих подій у їхніх сім’ях. Це гарна нова традиція, яка виникла з приходом на нашу парафію молодого священика Володимира Пенцака.  

Пенцак Володимир Романович народився

13 серпня 1969 року у м. Львові.

1990-1994 – Львівська семінарія

1994-1995 – Інститут вищої релігійної

культури при університеті в Любліні

1994-1997 – викладач богословії католицького ліцею

1997-200 – священослужитель у церкві

Всіх Святих Українського народу

1997-2004 – викладач Катехитичного інституту

при Католицькому університеті у Львові

2000-2004 – духівник Львівської Духовної семінарії

13 червня 2004 – священослужитель у Ставчанах.

В день представлення отця Володимира приїхав отець Михайло Якимець і тепло відізвався про новопризначеного. Його слово важить багато! Як висловився про отця Якимця в день його 70-ліття 10 липня 2011 року старший над монахами-редемптористами проігумен: «Отець Михайло прожив своє життя за інструкцією, в якій був один пункт – служіння Богові і людям. І він від цього пункту не відступив ні на йоту».

Ставчанці і полянці вшанували отця Якимця в день його ювілею, зробили йому подарунки, від яких він не міг відмовитись – фелон і всі додатки до нього. Хай ще довго в цих ризах він служить Богові і людям.

Отець Володимир – прекрасний проповідник. Навіть не знаючи про нього нічого, а тільки почувши бодай одну його проповідь, кожен скаже: «Це людина енциклопедичних знань. Майстер слова. Інтелектуал». Крім того, красень, що також немаловажне для священика. Люди потягнулись до молодого отця. Але дуже повільно. Бо багато у селі закам’янілих сердець. Село велике – 750 хат, а в церкву ходить десь четверта частина. Решта в неділю відсипляється або завершує справи, не зроблені протягом тижня. Але на Великдень, Різдво, Зелені Свята, храмовий празник людей багато. А святити паску чи баську приходять всі, хто може ходити: три-чотири покоління, батьки, діти, внуки, правнуки. Так само відвідують у страсний тиждень плащаницю. Це як своєрідний ритуал. Отець називає це обрядовим християнством. Може, й так. Стають куток до кутка, родина до родини. Гарно так!

Поступово вода і камінь точить.

Так мудре, проникливе слово отця Володимира розтоплює лід закам’янілих сердець. Все більше людей потягнулось до церкви. Відрадно, що є щораз більше молоді. Якщо до приходу отця Володимира до Святого причастя приступало кілька чоловік або сам священик, то зараз парафія жива. До причастя приступає 60-80-100 а то і більше людей. Це результат роботи отця, Молодіжно-релігійної спільноти Архистратига Михаїла, Марійської Дружини «Непорочного зачаття» при церкві Арх. Михаїла та уроків християнської етики у школі.

Детально про роботу цих організацій описуємо за їх поданням.

«Марійська Дружина «Непорочного Зачаття» при церкві св.. Арх. Михаїла с. Ставчани була створена в травні 1999 року. Головою Марійської Дружини є Марія Дацишин. Свою роботу розпочинали з «нуля»:  не мали нічиєї підтримки чи допомоги, не було чітко сформульованих правил. Отже, довелось пристосовуватись до потреб парафії. Марійська Дружина запрацювала в повній активності, та вирішили не реєструватися як юридична особа, а, отже, не маємо свого рахунку в банку, відповідної печатки, штампа, бланків установленого зразка. Та є фінансова самостійність, особистий гімн та символіка.

Основні напрямки роботи - молитовно-об'єднуюча, духовно­просвітницька, художньо-театральна, екскурсійно-пізнавальна.

Основним стержнем діяльності Марійської Дружини є спільна молитва на вервиці, а також ланцюгова молитва «Жива Вервиця».

Свого часу готували багато пізнавальних програм на релігійно-патріотичну тематику, тим самим доносячи до парафіян те, що не всі мали змогу почути чи прочитати.

Проводили театралізовані вистави, вертепи, концерти, свято-миколаївські вистави, Хресні Дороги.

Намагалися залучати якомога більше молоді і створили чудовий ансамбль з дівчат.

Також неодноразово допомагали парохові вести підготовку дітей до Першого св. Причастя.

Провели чимало екскурсій до святих місць. Були у Зарваниці, Уневі, Крехові, Страдчі, Джублику, Ракобовтах, Прилбичах.

Молодь їздила у Київ на форум християнської молоді. Неодноразово брали участь у сарептах в Раківці, фестивалях в районі.

Були учасниками ІІІ молодіжного фестивалю релігійно-патріотичної пісні на Ясній Горі у Гошеві, звідки повернулися з нагородою за друге місце в конкурсі емблем. Підтримуємо дружні стосунки з Марійською Дружиною с. Чишки.

Брали активну участь у підготовці та проведенні з'їзду Марійських Спільнот 30- 31 травня 2009 року у Львові.

За роки нашої діяльності назбиралося чимало матеріалу про події та настрої життя спільноти, тому вирішили увіковічнити цю інформацію, щоб зберегти її для себе і для нащадків. Отже спільними зусиллями підготували і видали книжку під назвою «Ми діти твої, Богородице» про історію життєдіяльності Марійської Дружини, а також наш творчий доробок».

Інформація голови Марійської Дружини Марії Дацишин.

«Молодіжно-релігійна спільнота св.. Архистратига Михаїла села Ставчани була  створена 15 липня 2007 року з ініціативи  о. Богдана Тимчишина. Спочатку нас було всього 10 чоловік. А зараз налічується близько 40-ка. Спільнота названа на честь нашого храму. Хоча версій було багато, але ця найбільше підходить. За 5 років (цього року виповнюється) ми переглянули багато повчальних фільмів, обговорили безліч цікавих тем, багато подорожували. На першу річницю спільноти ми поставили виставу «Боже Милосердя», яка всім сподобалася, і минулого року (2011) нас з цією виставою запросив до себе на парафію (с. Перегноїв) о. Василь Тузяк. Перейнявши від нас ініціативу, молодь парафій, де служить о. Василь, також поставили виставу і приїхали до нас в гості. За час існування нашої спільноти, в нас з’явилися друзі – Марійська Дружина зі села Чишки і молодіжна організація Молодь Христові(Солонка). Ми були одне в одного  в гостях.

Три роки підряд ми їздили в Раковець, де відбувався з’їзд релігійних спільнот Пустомитівщини. Побували в Києві на з’їзді християнської молоді (2007р. серпень).  Випускаємо газету нашої спільноти, в якій висвітлюємо різні теми.

У 2010 році організовували для дітей шкільного віку (7-9 років) табір «Літо з Богом». Дітей було багато, і їм сподобалося. Ми намагалися пояснити дітям, яке місце в житті людини повинні займати Бог і Церква.  Працюємо над відродженням українських традицій. На Різдво ставимо вертеп, на Великдень співаємо гаївки.

І хоча зараз засновники нашої спільноти мають і свої клопоти – робота, а в кого і вже своя сім’я, все одно знаходять час для Спільноти, для Бога, для Церкви. І це тішить. Маємо гідну заміну – підростаюче покоління. Віримо в світле майбутнє свого села, і з Божою поміччю  це так і буде».

Інформацію подала голова Молодіжної спільноти.

«Молодіжна спільнота» дбає і про національне відродження. Часто звучить їх заклик: «Ти – Українець. Приходь до церкви у вишиванці». І люди приходять, слухають старші молодих, з любов’ю оглядають їх, молодих, красивих, в осучаснених українських національних костюмах, а декого у костюмах «з бабусиної скрині». Це цвіт нашого села, його майбутнє. Молимо Бога, щоб мороз не прибив цього цвіту, щоб були гарні, здорові плоди!

Велика заслуга у цьому молодіжному русі отця-доктора морального богословія Богдана Тимчишина, який опікується «Молодіжною спільнотою». Не дивлячись на величезну зайнятість, отець Богдан при найменшій можливості є у Ставчанах на Святій Літургії чи на зустрічі з молоддю.

Тимчишин Богдан Михайлович народився

25 березня 1979 року в с. Ставчани.

1985-1996 – закінчив Ставчанську школу з золотою медаллю

1996-2001 – коледж Св. Василія Великого

у м. Стемфорді, Конектікут (США)

2001-2004 – семінарія університет Св. Йосифа

у Йонкерсі, Нью-Йорк (США)

Жовтень 2010 р. – здобув ступінь доктора

морального богословія з відзнакою

З вересня 2007 по сьогодні за основним місцем праці займає посаду викладача Катехитично-Педагогічного Інститути та Університету в Українському Католицькому Університеті (УКУ)

2009 – призначений секретарем-референтом Патріаршої Катехитичної Комісії Української Католицької Церкви.

З 1 січня 2012 призначений головою Комісії Української Католицької Церкви у справах родини.

Гордяться ставчанці своїми односельчанами. Дуже багато людей з вищою освітою. Є кандидати наук у різних галузях (історики, юристи, журналісти, сільське господарство, медики, археологи), є 1 доктор богословія.

З 28 вчителів місцевої школи ставчанців вже є мало, але вони є.

Радують священики, які вийшли з нашого села. Гарно відзиваються про них люди. Вони при можливості приїжджають в село. Недавно отець Василь Тузяк, який є парохом у с. Перегноїв Золочівського р-ну, зробив своєрідний звіт у Ставчанах. Відправляв у нашій церкві Святу Літургію у супроводі дитячого хору зі своєї парафії. Потім діти показали в Народному домі виставу «Варава», режисером якої є їх отець, тобто наш Василь Тузяк. А він там тільки 3 роки. Працює з вогником, служить Богові і людям, як і його вчитель отець М. Якимець.

Отець Михайло Городиський служить у селі Козаки Золочівського району. Будує церкву. Недавно його парафіяни збирали у Ставчанах гроші на будівництво храму. Не натішаться своїм отцем, людяним, мудрим, чесним.

Наші люди охоче допомагають бідним. А ще більше тим, хто будує храми. Кажуть:  «То на церкву, а не на бар». Збирали гроші на церкву у селі Попеляни, у місті Дніпродзержинську, на церкву в Криму та багато інших.

Отець Ігор Червінський вже віце-ректор по духовній формації у Львівській семінарії Святого Духа.

Отець Ігор Кошик живе і служить у місті Чікаго (США). Там є кілька греко-католицьких церков. В Україну приїжджає рідко, але приїжджає, бо у Ставчанах живуть його батьки.

Отець Роман Тимчишин працює у Жидачівському районі, с. Вибранівка. Це Стрийська єпархія.

А Петро Чайковський навчається у Львівській семінарії Святого Духа.

Є у Ставчанах родини, які мають вуличні назви, – Дякові, хоч прізвище їх – Яцишин. А причина в тому, що більше століття саме з цієї родини у церкві працювали дяки. Останній з цієї родини дяк Павло Яцишин, закінчивши Львівську бурсу, працював у Ставчанській церкві з 15 річного віку до смерті. Тобто більше 50 років. Голос мав від Бога. Ні сини, ні внуки не мали його дару. Обірвалася дяківська династія.

 Після смерті Яцишина Павла служили пару років чужі дяки. Аж потім почав працювати дяк-самоук Юськевич Микола, наш ставчанець. Майстер на всі руки, але кожної неділі він у церкві поряд з дяком. Самотужки вивчив нотну грамоту - і став дяком. Пропрацював 18 років, а тепер уступив місце молодому спеціалістові, жителю села Ставчани Дендерису Миколі, який працює самостійно вже 4 роки. Самостійно, бо перші 2 роки після дяківської бурси два Миколи працювали разом або по черзі. Тепер старший Микола просто співає в хорі. Любить церкву, спів. 

Помітний слід в історії села залишив Іващишин Ярослав Петрович. Насамперед, чоловік мав золоті руки. До чого не взявся, все в нього виходило. Це, дякуючи йому, стоїть біля церкви бальдахин над фігуркою Матінки Божої. Його проект, його робота, оформлення – все він зробив сам. Пан Ярослав започаткував у нашій церкві жертвування не просто грошей чи якихсь дрібних речей, а дорогий фелон. Цей фелон голубого кольору, як заповів Ярослав Петрович, священики одягають на дні свят Пресвятої Богородиці. Пан Ярослав знав, чого треба в церкві, бо протягом 9 років був паламарем і протягом 3-х років касиром. Справу батька – служіння Богові і церкві – продовжують дочки і внуки. Молодша Марія очолює Марійську Дружину, старша Світлана в церкві працює сестрицею. Внучки Марічка і Надя – члени «Молодіжної спільноти».

Приклад Ярослава Іващишина наслідує багато парафіян. В церкві є багато нових фелонів, пожертвуваних ставчанцями. А ті, що були, старі, подарували новоутвореним греко-католицьким прафіям на Сході України.

Біля каплички в Підгайцях пан Ярослав також розпочав роботу над бальдахином над фігуркою, але через відхід у вічність роботу завершували зять Богдан Дацишин і майстер-бляхар Федір Якимець.(фото)

Користується авторитетом у селі і далеко за його межами ще один Іващишин Ярослав Михайлович, з Ярославом Петровичем вони родичі, дар до техніки, столярства мають. Нема поломки у машинах будь-якої марки, яку б Ярослав Михайлович не полагодив. Золоті руки! Інакше не скажеш.

Шанований у селі ветлікар Микола Іванович Тимчишин. По стану здоров’я він вже не практикує, але його дочка Ірина та Свідерко Іван, його учень, теж хороший ветеринар, не встидається у важких випадках звертатися до свого вчителя і наставника.

Ставчанські династії

Є у Ставчанах і свої династії. Лікар-стоматолог Ярослав Пакош має дочку Наталю і сина Андрія, теж стоматологи.

У родині Бориса і Оксани Лемішків, батьки-лікарі, троє дітей Оксана, Богдан, Галя теж лікарі.

У родині Куспись Світлани (вона адвокат) два сини Євген і Богдан – юристи.

Степан Тимчишин – кандидат с/г наук, дочка Ірина – землевпорядник, Ліля – еколог.

Пишаються ставчанці Михайлом Присяжним, багатолітнім деканом факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Його дочка Юлія – теж журналіст і викладач університету. А журналістів зі Ставчан багато, працюють у різних містах України. А про своє село не пишуть, чи воно їх не хвилює, чи є інші причини?! Кажуть, щоб побачити велич рідного краю, треба самому стати великим. Може, доростуть і зрозуміють, що найкращою є та земля, на якій зробив перші кроки!

Кутельмахи у Ставчанах – це математики. Правда, не всі, а ті, із Закуття. Кутельмах Іванна, її дочка Ольга; Кутельмах Михайло, його діти, Кутельмах Богдана, її син, внуки. Кутельмах Михайло студент математичного факультету ЛНУ імені Івана Франка. Всі математики. Вже дають про себе знати. І це прекрасно!

А от вчительські діти не хочуть бути вчителями. Чому? Зрозуміло всім. А жаль!

Колись люди у Ставчанах купували землю, тепер стараються дітям дати освіту. Якщо взяти для прикладу Дібрівки, то тут людей з вищою спеціальною освітою дуже багато. А село – 67 дворів.

Родина Мазепи – старша Іванна – кандидат хімічних наук, дочки викладають іноземні мови; молодша Марія – економіст, чоловік – інженер-будівельник, дочка – журналіст, працює в Києві.

Родина Тимчишин – батько Михайло – середня спеціальна освіта, син Тарас – кандидат юридичних наук, невістка – юрист.

Родина Максим – чоловік – програміст, дружина – фізик і економіст.

Родина Яріш – мати Наталія – вчителька української мови та літератури, син Олег і невістка Наталя – математики, внучка Соломія – політолог.

Родина Яріша Івана – дві дочки Галя і Наталя – інженер і історик.

Родина Яріш Ганни – мати – лікар-психіатр, батько – інженер, дві дочки – іноземні мови.

Клімчаки – батько – середня спеціальна освіта, а дочки – Люба і Марія, юрист і лікар.

Родина Яріш Марії – син Ігор – податківець, дочка Ліда – вчителька, заступник директора однієї зі шкіл Львова.

Балда – батько і мати – середня спеціальна освіта, дочка Надія – математик, син Богдан – студент.

Гнатів-Фучило Рома – син Андрій і дочка Христина – випускники Львівської комерційної академії… Мають сімейний бізнес.

Гнатів Павло – інженер, викладач Львівського коледжу, дружина і два сини випускники Львівської політехніки.

Гнатів-Дідух Неля – син Назар – спортсмен і економіст, Дмитро – студент ЛДУ, класична філологія.

Гнатів Марія – медсестра, а дочка – викладає право у Львівській комерційній академії.

Дацко Мирон – композитор, член Спілки композиторів України, дружина – лікар, син Олексій – студент Медичного університету ім. Данила Галицького.

Дацко Ярослава – бабця – бухгалтер, дочка – вихователь у садочку, внук Андрій – студент Лісотехнічного університету, внук Богдан – студент коледжу при цьому університеті.

Кушнір Зеновій – в хаті 4 інженери.

Дацко Оля – психолог.

Шаргут Наталя – інженер-хімік.

Шаргут Оля – бухгалтер.

Катюха Іванна – ветлікар.

Катюха Оля – філолог, викладає у ліцеї м.Львова.

Тимчишин Ігор – інженер-електрик.

Родина Мельників – батько Михайло – зоотехнік, дочка Наталя – бухгалтер-економіст, син Михайло – майбутній програміст.

Родина Іванишин – батько Михайло – інженер, мати – філолог, дочки Оксана і Мар’яна – журналісти, внуки Тарас і Дзвінка вже здобувають другу вищу освіту – іноземні мови, перша – банківська справа.

Сас Ігор і Роман – інженери-електрики.

Дідик Галя – закінчила Аграрний університет в Дублянах, зараз -  аспірант НДІ «Оброшино».

Є на Дібрівках 2 фельдшери, 5 медсестер. А це село на 67 дворів. Люди всі працьовиті, стараються гроші вкласти в своїх дітей – дати їм освіту. І, чого гріха таїти, влаштувати на відповідну роботу.

Всіх не перерахуєш… Багато високоосвічений людей, але вони роз’єднані, у кожного свої радості і проблеми. І як наслідок, - битву за майбутнє села програли.

Програли. Виграти у мільйонера С. Л. Тігіпка, віце-прем’єр-міністра, простим людям у державі, де закон завжди на стороні того, хто має гроші і владу, немислимо. Тому людям опустилися руки.

Будується швидко завод і котельня. Як кажуть будівельники із Запоріжжя: «Через рік-два ви відчуєте, що ми вам набудували».

Якщо не опам’ятаються сільський голова Панахид П. П., Залізний Іван Іванович, Залізна Ірина Євгенівна і не подумають, як зробити, щоб працювали і жили люди, то майбутнього у села нема.

Адже колись прийдеться  і Петрові, і Ірині прийти на батьківські могили і зустрітися з односельчанами, тими, хто ще залишиться, і подивитися їм у вічі. Чи і могили заберуть звідси? Бо самі у Ставчанах не живуть. А платити людина мусить за свої діяння. Гірше, коли за неї платять невинні.

Єдина надія у ставчанців на Бога, на його милосердя, на те, що Господь дасть таку думку, яка принесе користь і власникам «Майоли», і людям, що живуть у селі, дихають повітрям і п’ють воду. А яку п’ють? А чим дихають?

Боже, порятуй нас, бо, крім Тебе, нема кому!

«Просвіта». 1932 рік

«Просвіта» та «Союз українок». 1942 рік

Мітинг на могилах УСС у Ставчанах 19 листопада 1989 р

                    Роман Іваничук, Іван Гель, отець Микола, щойно вийшов з підпілля.

Перші гастролі

Село святкує ювілей (600 років)

Н. Яріш, В. Васаган, М. Косів, Р. Іваничук, С. Тимчишин, Н. Бічуя

Зведений хор співає «Боже великий єдиний…»

Зустріч з письменником Романом Іваничуком, лауреатом премії ім. Тараса Шевченка.

Жовтень 1997 р.

Зустріч з Романом Лубківським, лауреатом премії Т. Шевченка, на святі обжинків.

Жовтень 1998 р.

Село вшановує Пророка. 1999 рік

В хаті Парапоняк Ірини, священик Ратич після повернення з Сибіру,з ним брати Морози

Священик Іван Божейко, син Івана Божейка, засновника «Просвіти» в Ставчанах, дяк Павло Яцишин, паламар Микола Добровецький

Іконостас Ставчанської церкви Архистратига Михаїла до реставрації

Іконостас Ставчанської церкви Архистратига Михаїла після реставрації

27 січня 2003 рік.Круглий стіл «Література рідного краю»

Презентація книжки «Ставчани»

Хліб-сіль вручають голові Львівської обласної «Просвіти» письменникові Романові Іваничукові

На презентації книжки «Ставчани»

Виступає голова Пустомитівської районної «Просвіти» Зеновій Гаєцький

Сидять: Богдан Островський, Наталія Яріш, Михайло Байдака, Мирон Мельник

Обласна «Просвіта» Ярослав Пітко,Роман Іваничук, Марія Марич 

Група вчителів Ставчанської середньої школи. 2010 рік

Книжка «Жертви за незалежність»

 Книжка «Над Львовом чорна хмара»

Капличка на Підгайцях

Капличка на Дібрівках

Фігурка Матінки Божої на Підгайцях

Фігурка Матінки Божої біля церкви в Ставчанах

Збірки Степана Долика

Ставчанська зупинка

Народний дім с. Ставчани

Нова Ставчанська школа

 Лікарський склад амбулаторії с. Ставчани

Нагороди ФК «Чайка»

Футбольні команди

ФК «Чайка»

ФК «Ставчани»

Отець Володимир Пенцак

Отець Михайло Якимець

Отець Богдан Тимчишин

Отець Василь Тузяк на своїй першій подячній Літургії

о. Ігор Червінський

 Книжка Марійської Дружини